Завантажити

— Не вмієте ви тікати, — авторитетно каже Бугор. — Я вже якби дав дьору, то найперше дрібнокаліберку б десь роздобув або пістолет. Маску карнавальну на очі, і до універмагу, до дівчат-продавщиць: “Касу на стіл!” А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрізь є!..
З-поміж усіх “мічених” Бугор найбільш “мічений”, з-під душу виходить, грає м'язами, дає меншим розглядати, як він рясно татуйований: на грудях у нього виколота русалка, про яку він каже, що вночі вона ворушиться. Бугор ніби сам її виколював, запевняє малюків, що міг би і тут таємну майстерню відкрити, всіх би оцих пацанчат розмалював, якби тільки добути йому спеціальну туш та дві голки...
З'являється в душовій вихователь Борис Савович, і буйнощів одразу як не було, бо цього вихователя “мічені” не лише побоюються, але й поважають, він з ними ніби напівтовариш, всякі дивовижні речі розповідає їм про Курили, де він служив моряком.
— Нарешті бачу людей цивілізованих, — весело каже він до вихованців. — Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто приємно глянути...
Помитих, причепурених ангелочків після цього чекав спальня, черговий по режиму прийматиме хлопців від вихователя під розписку. Марися Павлівна теж тут, вона показує Порфирові, де буде його ліжко.
— Оце? — він стоїть перед ліжком радісно-отетерілий, навіть трохи розгублений від цієї аж страшної чистоти. Простирадла ніким до тебе не торкані, пухнаста ковдрочка у квітчастих візерунках, подушка білосніжна... А зверху на подушці — мережива, сяюча, як піна морська, накидка, що до неї просто й торкнутися боязно...
— І оце мені тут лягати?
Марися Павлівна всміхається:
— Тобі. А кому ж?
— Скоріш би це підійшло яким-небудь ангелочкам з крильцями...
— А приготовано тобі, грішному, — сказав Борис Савович.
Порфир усе розглядав ці непоруйновані білі сніги, потім сказав рішуче:
— Не ляжу.
— То що ж, цілу ніч стоятимеш отак над постіллю? — ввела брови учителька. — Чи де ти спатимеш?
— Осьосьо! В курені!..
З цим вигуком Порфир — не встигли вихователі й схаменутись — шурхнув під ліжко в свій уявний курінь.
Наморочились, доки витягли його звідти і зі сміхом вклали-таки нарешті в постелю, в оте білосніжне.
Укрившись, лежав, похихикував, ніби з лоскоту, так йому незвично було, хоч і вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього чепуруха — в хаті рушнички, а влітку ще й свіжою рогозою долівку настелено...
Уже перед тим, як розлучитися з вихователями, запитав зовсім несподівано:
— Що таке бумеранг?
Здивована Марися Павлівна не могла одразу й відповісти.
— Це хай Борис Савович пояснить, — перевела вона погляд на колегу. — Я певна, він краще за мене на цьому розуміється...
Борис Савович вловив у її голосі нотку ревнощів, бо часом Марися Павлівна аж заздрить йому, що він хоч і хмурко, а з вихованцями “контактний”, хлопці, коли є вільний час, так і в'ються біля нього, мабуть, після школи не один із них на Курилах опиниться, на тих скелях, де їхній учитель кордони морські чатував...
І про бумеранг Борис Савович теж виявляється, дещо чув. Це таке метальне знаряддя в австралійських племен: у вигляді зігнутої палиці...
— Лук не лук... І має властивість: після польоту до тебе назад само повертається...
— Полетить і до тебе знов прилетить? Є робота для Порфирової уяви! Це ж можна й собі в плавнях вирізати таке з молодої ясенини, зігнути і...
— Отак і в житті, — каже Марися Павлівна. — Якщо ти зло кому заподіяв, то раніш чи пізніш воно ж до тебе й повернеться...
— А добро?
— Повернеться й добро... А що зло — то напевне. Чи давне, чи недавнє... Велике чи мале... Навіть у думці подумане — і те відплатиться... Ви згодні зі мною, Борисе Савовичу?
— Що принцип бумеранга діє в житті? Так це ж, власне, те, що в народі здавна говорять: не копай на іншого яму — сам до неї впадеш... А що вчинене зло із закономірністю бумеранга має до лиходійника повернутись, то це, я гадаю, й наука з часом пояснить... Невідомі ще якісь біоструми відкриє чи щось у цьому дусі.
Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гукає владно:
— На добраніч!
Це стосується всіх. Вихователі теж повинні залишити своїх підопічних. Світло вимикається, післявідбійна тиша настає.
Одначе нові сусіди Порфирові й тоді ще якийсь час чують з-під ковдри його притишене, щасливе, мовлене до самого себе:
— Джик! Вжик! Смик — і є!
Рибу вудить ангелочок...
Аж поки скакун сновидінь підхопить його й шалено понесе в степові простори, по груди шугаючи в буйних квітучих травах...

XII
Автобус летить у степ, у міражі.
Повітря небосхилу вібрує, світлими ріками тече-перетікає з безконечності в безконечність. Як великий художник, природа дала волю своїм фантазіям, творить з весняних марев озера, лагуни, сліпучі плеса, купаються в них примарні гаї та оази, а через дорогу перед автобусом весь час незникно котиться міражна повінь.
Ще

читати