Завантажити

вода поблискує майже біля самого муру, видно між вербами шкільний причал, човен, ще не спущений, лежить на згірку догори дном, і — як мрія мрій! — потяглися понад затоном кудись у бік гирла очерети, похиливши торішні мітлиці... Хай прижухлі, вилинялі під негодами, але високі, густі, пішли й пішли в понизов'я, вільно й таємничо розкинувшись на весь простір і мовби єднаючи хлопця з його рідною Комишанкою.
Одначе:
— Марш в ногомийку!
Ногомийка та душові — це мов клуб, з усіх боків тут надивишся цих ангелочків. Хоч не такі вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Ті, що на лінійці їх бачив чепурненьких, підтягнутих, що командирів слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсім біжать наввипередки (бо для багатьох там куди цікавіше, аніж за партою), вони в ногомийці одразу дикішають, як тільки вихователь куди-небудь відвихнеться, так уже й чуєш:
— Ану відступись від крана, робот!
— А то що?
— По іклах хочеш? Як уріжу, то майстер не збере!
Двоє малюків теж завелися, мов півники:
— Не бризкайся, бо так і дзизну.
— Ану, дзизни!
— І дзизну!
І вже штурханина, борюкання, доки котрийсь із старших таки розборонить їх стусанами.
Старші, яким скоро випуск, поводяться стриманіше, вони змушені оглядатись на задні колеса, бо кому ж охота після спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, — вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутіший... Інша річ — морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали... Тільки не всі, є такі, як Бугор, у котрого вся надія на кулаки. Переросток з бичачою шиєю, весь розтатуйований, він тут верховодить у ногомийці. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витріщившись баньками своїми нахабними:
— Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому!
І як був Кульбака в одежі, так його й пхнули гуртом у душову кабіну, регочучи, підперли спинами двері й пустили зверху струмінь холоднющої води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотіння зубів, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалівся, — якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком під струмінь потрапив...
І тут же Бугор та його підлабузники, оточивши, влаштували новачкові екзамен.
— Урок як по-нашому буде?
Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують:
— Ходіння по муках!
Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далі...
— Школяр на екзамені? Знов знизує плечем і знов чує:
— Живий труп!
Двійка у них — “Звичайна історія”, новий вихованець — “Підкидьок”, вартовий — “Непроханий гість”, п'ятірка — “Невловимий Ян” або “Фата моргана”. Кожен учитель, кожна шкільна річ мають у них якесь химерне, тільки їм зрозуміле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цією потаємною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм...
Змагаючись у вигадках, навперебій загадують Порфирові різні сороміцькі загадки й тішаться, що він аніяк не влучить їх відгадати.
Потім Бугор, виглянувши в коридор, чи ніхто не йде, починає впівголоса наспівувати свою блатняцьку пісеньку:
Когда шумит ночной Марсель,
Моя чувиха пьет коктейль,
А я сижу, гляжу в окно
И пью шампанское вино...
І далі заводить другу, зовсім безглузду:
Лап-тап-туба!
Він гумку жує,
Смокче гіркий самогон крізь соломину.
Лап-тап-туба!
Лап-тап-туба!
І оце безглузде “лап-тап-туба” хором підхоплюють інші голоси, а декілька голяків, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племені.
— А ти чого тільки сопеш крізь двоє дверцят? — Бугор суворо глипає на Кульбаку. — Чого не підтягуєш?
— А мені не подобається.
— Ух ти ж мічений атом! Ану ще раз його під душ! Мабуть, і потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорій Микитович, що здебільшого висиджує в задумі біля своєї тумбочки в кінці коридора. З наближенням вартового хлопці прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться біля умивальників, мовби змагаючись за чистоту. Та як тільки кроків вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збіглися кружкома і знову взялись за свої роздебенді, — просять Юрка-цигана розповісти, як це він коней умів викрадати на очах у чесного люду. Він-бо тільки зараз такий зразковий і командир загону, а в минулому давав концерти... Одного разу коня навіть у циркачів був потяг, правда, на цьому й піймався. Гаряча циганська кров ще й тут дається взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до неї без пам'яті бігти...
Ох, таки справді “мічені атоми”! Є серед них такі, що тікали. Хто раз, а хто й двічі. Стахура — цей ось зірвався був у найбільші морози...
— Тільки й пригоди, — сміється він, — що на вугільній платформі до Кривого Рога прокатавсь, пальці поприморожував...
Навіть малюк худоребрий, на прізвисько Хлястик, теж пробував через мур перелізти, бо за цуценятком дуже скучив...

читати