Завантажити

– Прощавай, любий учню. Не треба труни.
Час вертать до початку, мінятись рольми.
– Вже багато років я ходжу по землі.
Вже і Тебе знайшов, і з Тобою ходив.
Вже і відчай знайомий в самотній імлі,
І щасливих багато у пам’яті днів.
Не прощаймось, Учителю! Все, що мина,
Просто шляху не знає в країну безсмерть.
Ти ж то знаєш, повинен! ...Шугає луна
Моїх слів, а я бачу: кінець.


6
Галатея йде до Пігмаліона берегом моря,
збиваючи ноги об каміння.

– Зустріла. Наздогнала. Так, це Він.
Він знов зневірений і втомлений ущент.
Побачить Майстер зроблений ним дзвін –
Дзвін загуде у мент.
Якби він серце Майстра звеселив!
Хвилююся, бо надихати мушу.
Колись була найменшою із глиб,
А зараз я – он?влю душу.

– О – як горе, жінка поруч чомусь.
Заспокоїть і тугу приспить.
Хоч одну вкарбуватись у камені змусь
У подяку за поміч в цю мить.
А долоні знайомі! Немов би із неї...



– Я ж творіння твоє!
– Та дарма! Всі скульптури – ідеї,
У вічність пішли,
Бо робив не з каміння, а з глею.
Другові написав: каміння пришли,
Та невдаха вже спав під землею.
Глей – це добре, та б’ється завжди,
А додому далека дорога.

– Ось різець твій, заточиш. Трохи зажди,
Бо як морем – додому півроку.
Я себе доробила різцем цим сама,
Відповім на усі запитання.

– Я позбувся усіх, що у юності мав,
Але є ще у мене останнє...

13 грудня 1995
Дніпропетровськ


БЕЗГЛУЗДА ПОДОРОЖ КЕНТАВРА

І

Я той Кентавр, що заблукав у лабіринті,
У тому лабіринті, у якому
Не маю права я блукати.
Не маю того права на відбиток
Чужого – не мойого лабіринту.
Той лабіринт лиша мені відбитки,
Що у мої вростають нетрі.
Я слабшаю і слабшаю, до того ж
Ще серце заблука у нетрях,
І ми не зможемо одне одного відшукати.
Але я пам’ятаю: Я – Кентавр,
Який не має права заблукати
В чужому лабіринті та відбитках.
Сьогодні я згадав про лук і стріли...
Сьогодні власне відбити побачу
І зможу вийти з того лабіринту,
Бо Я – Кентавр, не можу я блукати.


ІІ

Кентавр чи Мінотавр...
Тавро тавроване двотавром
На двійності природи
Лабіринт пригоди
Обіцяє ритми довершеної дійсності Абсурду.
То Аріадна – наймолодша парка,

Що має змогу утекти від долі,
Чека на глупого Тезея,
Що навіть батька не зберіг,
Але спромігся вбити Мінотавра,
Що має потойбічний вплив на душу
Усіх Кентаврів: доки він в неволі,
Вони, напевно, будуть на свободі.
Якщо він має верх звірячий,
То ми подібні верхом на людину,
І, отже, він для нас є антипод.
Про що ж велась розмова:
Коли Кентавр блука по лабіринту,
Той Мінотавр страждає на свободі
І всіх подібних до Тезея цупить,
Бо він також не хоче умирати,
А хоче їсти, бажано щоб м’ясо, м’якеньке,
З прошарками сала і смачне.
Отож ходім хутчіш із лабіринту,
Бо Мінотавр завдасть, напевно, шкоди,
Та й лабіринт мені не до вподоби,
Бо я люблю стояти на землі, а з лука
Поціляти зорі.


ІІІ

Оця зоря – цурпалок променистий –
Тобі дарую...


13 листопада 1995
Дніпропетровськ





КАЗКИ

1
Він:
– Розкажи мені казку?
Це було надто несподівано, але з того все і почалося. Я таки вигадала казку для нього.


Якщо на хатинку Олени Премудрої дивитися зі спини дракона, що летить на Київ, то роздоріжжя нагадує відбиток курячої ноги.
Якось побачила Оленка у віконце Іванка – побитого, зажуреного – пожаліла. Нагодувала, напоїла, спати поклала, а вранці він поскакав на подвиги.
Три дні по тому вертається:
– Я Дракона побив, Чахлика Невмирущого у підвал закинув – виходь за мене, доброго молодця, заміж.
А вона йому і каже:
– А гостинця ти мені привіз? Хочу квіточку червону.
Отака йому баба вреднюча трапилася. Плюнув, сердешний, у борщ, що на столі парував, та й геть пішов.
А Олена подивилася у віконечко та засмутилася:
– Не своєю дорогою, Іванко, поїхав – не буде тобі вороття...


2

Вийшли ми з кіноклубу. Пізно вже. Транспорт – відомо який.
Запросила я подругу до себе.
– Надобраніч.
– Розкажи мені казку?

Сумно грати одному, от і вирішило маля Дорифора у товариші взяти. Це нічого, що батько йому ще обличчя не зробили. З дому чується:
– Галатеє! Знов ти побила скульптуру!
– Ти її не з мене робив! Не буду терпіти чужу жінку у своєму домі!
– Вона не жінка, а скульптура!
– Як оживиш, то стане жінкою.
– А якщо я оживлю скульптуру зроблену з тебе?
– Вона буде тобі за дочку, бо я твоя дружина.
– Ото я такий дурний, щоб вдруге таке накоїти! Усі митці, як митці, а я вигадав, що жива скульптура краща за мармурову, тепер через неї життя нема: того не твори і того не твори!
– Скільки тобі торочити, що я не жива скульптура, а справжня жінка!..
– Мати, кажуть, красиві були, а тепер роздобрішали, от і бояться, що батько когось оживлять. Нічого: покричать-покричать, а потім знов цьомкатимуться. Отак, Дорифоре, у всіх діти – лише діти, а в моїх батьків ще й статуї. Скоро батько Кентавра вирізьблять, і я на ньому кататимуся.



3

Наталя заснула. Я заплющила
очі і почала розповідати казку собі –

читати