Завантажити

Його донька – труп. Не названа його донька – труп. Два трупа в одній домовині. Їм не холодно. Бо вони трупи. Але вони холодні. Як і домовина.
І сніг сипав на них білим. Як мільйони років тому сипав на мертвих жінок і мертвих дітей. Безіменних. Тихий, спокійний, живий, лоскотливо-веселий перший сніг.
Орест тупо дивився у труну. Сніг падав йому на голову. Сніг не танув. Сніг собі падав і падав на білу голову й біле обличчя. Очі витікали мимоволі й Орест не помічав цього. Очі падали під ногами на землю, вкриту першим снігом, а Орест нічого не бачив, окрім трупа жінки, в якої був великий живіт.
Перший сніг був тихий і такий сам по собі. Байдужий. Наче Будда. В животі була малесенька дівчинка, яка б уже за два місяці нетямуще дивилася на світ, смоктала б груди, кліпала б очима, а ще за півроку, чи навіть раніше, посміхалася б. І він цілував би вдячно Марію. І любив би її, як жінку, яка дала йому життя. Саме йому. Бо життя дитини – це його життя. І незбагненно жагуче хотів би її, як жінку, бо іншої жінки просто не існує. І все було б так просто й зрозуміло. Як схід сонця. Як весна. Як ліс. Як степ. Як озеро. Як дерева. Як зірки. Як перший сніг. Як життя. Як смерть. Як Бог. Усе просто. Як просто усе.
Та це щастя таке саме до нудоти моторошне, як і оця жінка. Не жінка, а труп. Ще маленький труп у животі. І таке саме космічно-моторошне, як оцей перший сніг. І якісь люди – не люди, а тіні, і що вони тут усі роблять? Куди вони забирають мою дитину, яку я ще не бачив. І чому сніг такий солоний? Чому цей сніг не тане на Маріїному обличчі? Це не сніг. Це – мухи. Звідки взимку мухи? “Вона – мертва”, – сказав голос.
Не займайте. Я тільки змету із них. І все. Тільки змету цих мух. Дайте віник. І зачекайте трохи. Будь ласка. Трішечки. Будь ласка. Не поспішайте. Попішати уже нікуди.
Людина не має права так швидко вмирати. Це – жорстоко. Так не годиться. Вчора – жити, а сьогодні – уже. Це ж не справжня війна. Це те, що люди називають життям.
Білі мухи. Білі мухи налетіли. Так он звідки ці віршики... Вмерти й змітати сніг зі смерті. Такого не може бути. Може. Якщо – не сон.
Треба було попередити, що ти помреш. Я б підготувався. Я б усе підгодував до красивої смерті. І – померли б разом. Крізь бридкий теплий сніг і несамовиту тишу.
В душі.
У домовині.
Сніг.
Смерть.
Домовина поїхала в автобусі. Орест сидів поряд і бачив дивні речі.
Двірники гойдалися на вітровому склі. Дівчинку загойдувала мати у своїй утробі.
Двірників на склі було двоє. Вони змітали сніг, який втішався сам собою. Сніг собі падав чимдалі дужче, йому було байдуже. Сніг забивав скло, аби водій нічого не бачив.
Марія була одна в домовині. І Орест був один. І дитина вже була одна. Якісь люди, що сиділи в автобусі, – всі були чужі й нещасні. Бо чужі. Привиди. Ореста оточували привиди. Чітко він бачив лише двірники, що метляли туди-сюди. І ще – домовину.
Раптом подумалось, що їм холодно у домовині й він зняв куртку, аби вкрити їх. Хтось відібрав у нього куртку й засунув у рот дві таблетки. Орест не пручався. Все уже не мало жодного значення. Їм не холодно, сказали Оресту. Адже домовина оббита якоюсь тканиною, і є якась тупа підтрупна підкладка. Потім Марія одягнута. І в автобусі тепло. Он йому без куртки – і нічого, байдуже.
На перехресті водій загальмував і домовина посунулася між сидіннями. Орест притримав її рукою і побачив уважні очі людини. Вона також притисла кришку домовини рукою і заглядала на Ореста. Це була жінка. На мить Оресту здалося, що в неї Маріїні очі й крізь повітря він сказав:
– Привіт! Як справи?
Людина мовчки перевела погляд на таку саму людину, що сиділа поруч, а потім на лобове скло, де знову нескінченно валив сніг і бігали “двірники”.
– Куди ми їдемо?! – гукнув Орест до людини за кермом.
Людина за кермом вдала, що не почула.
– Куди це ми їдемо?! – гукнув голосніше.
Людина за кермом на мить обернулася й Орест побачив обличчя свого діда, що помер дев‘ять років тому.
– Куди треба – туди і їдемо, – сказав дід. – Кріпися. Сам знаєш, куди.
– І все-таки, – допитувався Орест. Чогось це його перейняло.
– Ой, синку, – сказав дід, – додому.
– Чому додому? Нам – на цвинтар.
– Там гарна домівка. Гадаю, твоїм сподобається.
– Я думаю, – Орест озирнувся на людей у автобусі, – моїй Марічці теж сподобається. Вона ще маленька й говорити не вміє. Але я знаю. А кому ж іще знати, як не мені? Правда, діду? Ти продав свою хату?
– Уже продав, синку, продав. – Дід загальмував на червоне.
Він повернувся й сказав, дивлячись Оресту в душу:
– Гарна хата буде, синку.
І щиро засміявся, задоволений хатою.
– Новий рік не скоро, – сказав дід, – але будемо гуляти. Дожили, слава Богу! Господь простить. Він усе прощає. Бо він мудрий і добрий. А люди злі, а тому слабкі й нерозумні Що б вони не вигадували про себе один перед одним... І

читати