Завантажити

кінець світу. Чорний здоровий водій весь час нагадує про дуже надзвичайну ситуацію. Він не вгаває, старається морально підтримати пасажирів і розказує всілякі смішні байки. Автобус із такою швидкістю утікає від зламаного кондиціонера по нічному хайвею, наче за ним женуться всі гангстери Америки. Пасажири сплять на невеличких подушках, а хто не спить, із пекельним жахом думає про катастрофу. Хоч температура в салоні піднялася всього на один-два градуси. Повітря живе й свіже, а не перекручене м’ясорубкою кондиціонера. Після п’яти годин дороги розумієш, що Америка – країна красива, велика, але незвичайна й трохи перелякана. І хоч заборона вживати алкоголь сувора, дехто з наших, ховаючи пляшку в їхні паперові мішечки, прихиляючись за спинкою крісла, що попереду, п’є пиво, чи горілку, і думи не думає.
І раптом автобус гальмує на яскраво освітленій зупинці. Схвильований водій просить усіх вийти і повідомляє ще раз про надзвичайну пригоду, яка є ледь не смертельною. Через оту ж смертельну подію пасажири мусять чекати наступного автобуса й слухати здоровенного чорного водія, який ніяк не замовкне. За якийсь час, накурившись цигарок і напившись скатчу на повітрі, спостерігаємо, як на шаленій швидкості на стоянку завертає такий самий автобус із гончими псами на боках. Усі аплодують і з неохотою повертаються на свої місця. Тепер два гончі пси, не відстаючи, летять по хайвею в парі та весь час щось веселе теревенячи по радіозв’язку для себе й пасажирів. Усі чекають щасливого кінця, а саме Нью Йорка, знаючи, що рано чи пізно це станеться. Велика й чиста Америка зміниться великим, хоч і не дуже чистим, зате грандіозним і надзвичайним Нью Йорком. Шкода буде, як його змиє коли-небудь в океан. Втім, як і все інше у всьому світі.
Час наближався. Марія й Орест стояли біля автобуса. До них підійшли колеги по Києву та літня, дуже енергійна й щаслива американка. Розмова ні про що і фраза літньої пані:
– О, о. Америка дуже ріжна, дуже ріжна!
Марія пригорнулася до Ореста, і він ще раз врізався душею в її невблаганно сині очі й запитав себе, чому він вірить цим очам.
– Нам разом було б так добре, – прошепотіла вона.
– Побачимось, – сказав Орест і подумав, що він цю фразу десь уже читав.
– Я хочу з тобою постаріти, - сказала Марія.

Вона обіцяла ще заїхати.
Але так і не повернулась.
Орест чекав, ходив у неділю на океан, знову чекав, пив із Чингізом пиво, як не було роботи, знову чекав, марно дзвонив у Київ, потім знову ходив на океан і розповідав йому все, оскільки розповісти було нікому.
Щоразу, коли він повертався вночі додому і вмикав автовідповідач, згадувався Чингіз: „Полковнику ніхто не пише й не дзвонить”.
Орест іще місяць терзав телефон, Марія не відповідала, а додзвонитися до інших також було неможливо. Люди боялись переслідувань за дзвінки з Америки. А ті люди, до яких Оресту вдалося додзвонитися, нічого про Марію не знали.
Часто, як уночі не спалося, він згадував їхнє життя в Києві. Коли вони були ще юними й чистими. Потім він згадував, як вона була тут. Усе частіше здавалося, що це був сон. Тоді він телефонував Чингізу й запитував:
– Чингіз, це була правда?
– Ні, Оресте. Це була істина, – насмішкувато говорив Чингіз.

Розділ XVІ
Люди червоними очима спостерігали як горить і як пожежники гасять вогонь. Кам‘яний гетьман на коні світився відблисками.
– Ходімо вже, – сказав Орест до Марії.
В цю мить дзвін, якого нещодавно тягли нагору, гепнув об землю. Застугонів Київ. Дзвін мертво лежав на асфальті. Зорі поховалися від сорому в дим, а місяць глузливо морщив червоні щоки. Скрутилася в розпачі недопечена людська віра.
– Боже, врятуй Україну! – знову почув Орест за спиною.
Він оглянувся й побачив чоловіка, що плаче. Десь узялася здоровенна муха й сіла чоловіку на сорочку. Із вогню вибіг пожежник.
– Стіна!.. Стіна репнула! – крикнув він у натовп
і побіг назад.
Почулося схлипування. Дехто став на коліна.
– Как ето так? – десь там.
Якийсь чоловік вискочив із натовпу і вдарив гопака. Орест кинувся до нього, схопив за слизькі руки, потяг до людей.
– А я ще живий!!! – галаснув чоловік. –Я!.. Ви думали, здох? А я живий!
– Оресте! Облиш його! – скрикнула Марія.
Орест глянув чоловікові в очі й побачив себе.
– Ги-ги-ги! Поцілувати тебе? – гукнув чоловік і скрутив дудочкою губи в заїдах. Орест відсахнувся. Чоловік вирвався й побіг до пам'ятника. В його кишені бряжчали гроші.
– Ура! – гукав він з Богданового коня. – Оранта горить! Це – я! Слава мені! На коліна, пацюки! Тепер я – Бог! Мій час!
Крізь глухий регіт вогню чулися дзвони київських церков. Поліція стягувала божевільного з пам'ятника.
– Ходімо, – сказав хтось, – краще такого не бачити.
* * *

Вона лежала в труні.
Вагітна.
Обоє – мертві.
Обоє – жінки.
Одну звали Марія.
І дитина.
Дівчинка.

читати