Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити
« 1 2 3 4 5 »

кінець світу. Чорний здоровий водій весь час нагадує про дуже надзвичайну ситуацію. Він не вгаває, старається морально підтримати пасажирів і розказує всілякі смішні байки. Автобус із такою швидкістю утікає від зламаного кондиціонера по нічному хайвею, наче за ним женуться всі гангстери Америки. Пасажири сплять на невеличких подушках, а хто не спить, із пекельним жахом думає про катастрофу. Хоч температура в салоні піднялася всього на один-два градуси. Повітря живе й свіже, а не перекручене м’ясорубкою кондиціонера. Після п’яти годин дороги розумієш, що Америка – країна красива, велика, але незвичайна й трохи перелякана. І хоч заборона вживати алкоголь сувора, дехто з наших, ховаючи пляшку в їхні паперові мішечки, прихиляючись за спинкою крісла, що попереду, п’є пиво, чи горілку, і думи не думає.
І раптом автобус гальмує на яскраво освітленій зупинці. Схвильований водій просить усіх вийти і повідомляє ще раз про надзвичайну пригоду, яка є ледь не смертельною. Через оту ж смертельну подію пасажири мусять чекати наступного автобуса й слухати здоровенного чорного водія, який ніяк не замовкне. За якийсь час, накурившись цигарок і напившись скатчу на повітрі, спостерігаємо, як на шаленій швидкості на стоянку завертає такий самий автобус із гончими псами на боках. Усі аплодують і з неохотою повертаються на свої місця. Тепер два гончі пси, не відстаючи, летять по хайвею в парі та весь час щось веселе теревенячи по радіозв’язку для себе й пасажирів. Усі чекають щасливого кінця, а саме Нью Йорка, знаючи, що рано чи пізно це станеться. Велика й чиста Америка зміниться великим, хоч і не дуже чистим, зате грандіозним і надзвичайним Нью Йорком. Шкода буде, як його змиє коли-небудь в океан. Втім, як і все інше у всьому світі.
Час наближався. Марія й Орест стояли біля автобуса. До них підійшли колеги по Києву та літня, дуже енергійна й щаслива американка. Розмова ні про що і фраза літньої пані:
– О, о. Америка дуже ріжна, дуже ріжна!
Марія пригорнулася до Ореста, і він ще раз врізався душею в її невблаганно сині очі й запитав себе, чому він вірить цим очам.
– Нам разом було б так добре, – прошепотіла вона.
– Побачимось, – сказав Орест і подумав, що він цю фразу десь уже читав.
– Я хочу з тобою постаріти, - сказала Марія.

Вона обіцяла ще заїхати.
Але так і не повернулась.
Орест чекав, ходив у неділю на океан, знову чекав, пив із Чингізом пиво, як не було роботи, знову чекав, марно дзвонив у Київ, потім знову ходив на океан і розповідав йому все, оскільки розповісти було нікому.
Щоразу, коли він повертався вночі додому і вмикав автовідповідач, згадувався Чингіз: „Полковнику ніхто не пише й не дзвонить”.
Орест іще місяць терзав телефон, Марія не відповідала, а додзвонитися до інших також було неможливо. Люди боялись переслідувань за дзвінки з Америки. А ті люди, до яких Оресту вдалося додзвонитися, нічого про Марію не знали.
Часто, як уночі не спалося, він згадував їхнє життя в Києві. Коли вони були ще юними й чистими. Потім він згадував, як вона була тут. Усе частіше здавалося, що це був сон. Тоді він телефонував Чингізу й запитував:
– Чингіз, це була правда?
– Ні, Оресте. Це була істина, – насмішкувато говорив Чингіз.

Розділ XVІ
Люди червоними очима спостерігали як горить і як пожежники гасять вогонь. Кам‘яний гетьман на коні світився відблисками.
– Ходімо вже, – сказав Орест до Марії.
В цю мить дзвін, якого нещодавно тягли нагору, гепнув об землю. Застугонів Київ. Дзвін мертво лежав на асфальті. Зорі поховалися від сорому в дим, а місяць глузливо морщив червоні щоки. Скрутилася в розпачі недопечена людська віра.
– Боже, врятуй Україну! – знову почув Орест за спиною.
Він оглянувся й побачив чоловіка, що плаче. Десь узялася здоровенна муха й сіла чоловіку на сорочку. Із вогню вибіг пожежник.
– Стіна!.. Стіна репнула! – крикнув він у натовп
і побіг назад.
Почулося схлипування. Дехто став на коліна.
– Как ето так? – десь там.
Якийсь чоловік вискочив із натовпу і вдарив гопака. Орест кинувся до нього, схопив за слизькі руки, потяг до людей.
– А я ще живий!!! – галаснув чоловік. –Я!.. Ви думали, здох? А я живий!
– Оресте! Облиш його! – скрикнула Марія.
Орест глянув чоловікові в очі й побачив себе.
– Ги-ги-ги! Поцілувати тебе? – гукнув чоловік і скрутив дудочкою губи в заїдах. Орест відсахнувся. Чоловік вирвався й побіг до пам'ятника. В його кишені бряжчали гроші.
– Ура! – гукав він з Богданового коня. – Оранта горить! Це – я! Слава мені! На коліна, пацюки! Тепер я – Бог! Мій час!
Крізь глухий регіт вогню чулися дзвони київських церков. Поліція стягувала божевільного з пам'ятника.
– Ходімо, – сказав хтось, – краще такого не бачити.
* * *

Вона лежала в труні.
Вагітна.
Обоє – мертві.
Обоє – жінки.
Одну звали Марія.
І дитина.
Дівчинка.

« 1 2 3 4 5 »


Партнери