Завантажити

гралися на стінах кімнати. Дуже хотілося жити. Обом.


– Це ти, це ти?!..
– А ти не пригадуєш? – запитала вона й погладила його по голові. – Ти дуже міцно спав.
– А де Чингіз?
– Він спав у кріслі. Коли я зайшла, він прокинувся, мовчки показав пальцем на тебе й відключився.
– Ти впізнала його?
– Ти мені розповідав ще по телефону. Я зайшла, а в кріслі спить живий Чингізхан. Клас!
Він усе таки не вірив своїм очам. Можна до нестями крутити головою, а можна й не крутити, але це – правда: вона тут, поряд.
– Вибач, будь ласка.
– Нащо ти п’єш?
– Хто?.. Я?.. Та я й не п’ю.
– Зранку прийшла дівчина й забрала твого друга.
– Чому не телефонувала, що приїдеш?
– Хотіла зробити тобі сюрприз.
– Я б тебе зустрів.
– Я не могла дзвонити тобі звідти.
– Добре. Ти сюрприз зробила, – сказав він, підвівся й, обмотавшись рушником, присів біля неї на ліжко. Він дивився на Марію й божевільно усміхався, бо не вірив. Він поцілував їй руку.
– Я сплю? – спитав Орест.
– Це я сплю, – сказала Марія.
– Добре. Тоді я зроблю каву у ліжко. Але прокидатися не будемо, ок?
– Ніколи.
Орест готував на кухні каву і крадькома зазирав через прочинені двері. Марія обмоталася простирадлом, ходила по кімнаті й розглядала різні американські цяцьки, що зібралися в Ореста за Америку.
Він зробив каву, розлив по філіжанках і про всяк випадок ще раз зазирнув до кімнати.
– Ні, це точно не белочка, – подумав Орест.
Вони пили каву. Було добре й трохи дивно, що в холостяцькому гармидері, за тисячі кілометрів від дому спалахнули ніжність і тепло. І ще дивніше, що це була правда. Орест помітив, що йому дуже хотілося відшукати у цьому істину. Але вона така примхлива. Сьогодні вона правда – а завтра вже брехня.
Задзвонив телефон. Це був Чингіз.
– Слухаю, – сказав Чингіз і засміявся в трубку. – Дотепно, правда?
– Ти чаклун, Чінгіз-хан, – сказав Орест.
Чингіз знову засміявся.
– Наступного разу попередь мене заздалегідь, що ти хочеш насправді: просто жінку чи кохану жінку. Бо я міг і переплутати.
– Ти все зробив правильно, Чингіз. Хоча, справді, я не дуже був готовий.
– Ні. Ти був дуже готовий, наче справжній воїн. А воїн завжди до всього готовий. І ніщо не може застати його зненацька. – І повторив: – Воїн завжди до всього готовий.
– Так-так, – відповів Орест, – я вже десь таке читав. Здаєься, у запорожців. У характерників.
– Запорожці? Це так учив своїх воїнів Чінгізхан.
– Так учив своїх воїнів Мамай.
Орест подякував Чингізу, і вони попрощалися.
– Йдемо на океан?
– Я не можу, Рясточку. Вибач, будь ласка.
– Як не можеш?
– Мені вже треба їхати, – вона підвелася й поцілувала його. – У мене всього кілька годин із тобою.
Орест мовчав.
– Так треба. Я впросилася. Поїхати по роботі, щоб побачити тебе. Я не можу запізнюватися. Будь ласка, не ображайся.
Орест мовчав.
– Я постараюсь повернутися до Нью Йорка раніше. І в нас ще буде кілька днів.
– Яка ще робота? – урешті сказав Орест. – А може ти взагалі більше нікуди не поїдеш? Попросиш політичного притулку чи що?
– І що? І що я буду тут робити?
– Будемо тут, – сказав Орест. – Жити.
– Я не можу, Оресте.
– Ти працюєш на них?
– Там моя батьківщина, – знизала вона плечима.
– А моя де?..
Орест ще трохи помовчав і сказав:
– Добре. Дуже добре. Добре.
Він підвівся, і ввімкнув телевізор. Тридцятий канал показував дельфінів. Вони були страшенно розумні, оті дельфіни. Живуть собі в океані та й живуть. Паруються й кохаються. А, як треба – безкорисно допомагають людям. Вони люблять людей. Якщо вірити людям, які дресирують дельфінів. І якщо взагалі вірити людям.
– А нащо люди паруються? – запитав Орест, і, не чекаючи відповіді, сказав, піднімаючи на собі бетонні від гравітації Всесвіт і своє тіло: „Я ще каву зроблю.”
Це вийшло якось по-чужому й грубувато. Та він уже не вибачався.
З телевізора говорили чужою мовою, до чого він звик і не прислухався. Пахло кавою й жіночими парфумами. Пахло коханням. Та затишок умить вивітрився. Уже не сяяло радістю. Задуха безглуздої свободи знову сопіла смогом. Душа тріснула, наче дзеркало на Різдво.

Орест уже був на цьому здоровенному Нью-Йоркському автовокзалі. Колись, ще на початку, коли вони вдвох із приятелем шукали роботу в Америці, віддавши, ледь не останні гроші дилеру із Брайтона, який обіцяв їм золоті гори в Чикаго. Звісно, їх обдурили й вони повернулись без роботи і з порожніми кишенями.
Автовокзал був величезним, як місто. Найбільшим у світі. Це вражало як і все в Америці. Марія їхала до Бостона. А до Чикаго простіше літаком, адже автобусом дорога займає вісімнадцять годин. Втім, подорож автобусом має свої переваги. Коли ламається серед ночі кондиціонер – для американців це

читати