Завантажити

журнал “Дело”, про статтю, яку вони збираються надрукувати, навіть не дуже розібравшись у чому питання, Боткін, наче вжалений, схопився і майже закричав:
— Та як ви смієте, хлопчиська, молокососи, невігласи...
Писарєв навіть не почервонів, навіть не здригнувся. Він стримано мовив:
— Певне, добродій Боткін не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом називає її невігласами, а щодо докору в “молодості” нашій — так це ж ще не провина, прийде час — і молодь виросте, визріє. Хіба не так?
Боткін червонів, пихтів. Як було неприємно Івану Сергійовичу! Але здавалося — Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткіна. Він спокійно передавав Івану Сергійовичу прохання редактора — мати їхній журнал на увазі і щось написати для нього. У Тургенева відлягло на серці. Він сказав, що зараз привіз новий роман, який друкуватиметься в “Русском вестнике”, і йому буде дуже цікаво дізнатися потім про думку щодо цього роману його, Дмитра Івановича Писарєва.
— Я нетерпляче чекатиму його виходу, — щиро сказав Писарєв.
Він відкланявся, такий же чемний, спокійний, з привітною усмішкою Тургеневу, з абсолютною байдужістю до Боткіна, наче це вже була якась така застаріла річ, на яку й уваги звертати не варто, і пішов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою і з життям. Ні, Іван Сергійович не чекав, що цей “близнюк” Базарова така вихована приємна людина, а що розумна — про те Тургенев уже знав із його праць.
— Тобі не соромно? — сміючись, мовив Тургенев Боткіну, коли Писарєв пішов. — Ти — найпалкіший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забіяка, а цей “нігіліст” і “цинік”, як ти його обзиваєш, — як справжній джентльмен!
— Я не можу їх переносити, — пихтів Боткін. — На мистецтво руку здіймає! Тому і твого Базарова так розписав!
— Цікаво, що він скаже з приводу “Дыма”, — замислено мовив Тургенев. Навіть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Івану Сергійовичу хотілося ближче познайомитися з ним.
5
Як завжди, кожен новий роман Тургенева — наче бомба, що несподівано розривається, і гуркіт від неї довго не затихає. Отже, і “Дым” — тільки-но вийшов у “Русском вестнике”, обурилися “генерали”, — аякже, вони пізнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман — пасквіль на неї.
— Тобі подобається? — спитала Марія Митю. — Яке в тебе враження від цього роману?
— Мені хочеться спитати після читання його: “Каїн, де брат твій Авель? Шановний Іване Сергійовичу, куди ви поділи Базарова? Невже ви справді думаєте, що єдиний Базаров помер від зараження крові й більше нема нікого на його місці?”
— А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навіщо він так вивів революційне настроєних людей?
— Ну, знаєш, дурнів і в олтарі б'ють! Не сприймай так прямолінійно. Мені здається, він вивів таких дурних, щоб його не запідозрили в тому, що він надто почервонів, полівів себто, змалювавши так блискуче Ратмірових. Адже основний удар праворуч, проти них!
Того ж дня Марія подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев.
Митя жадібно прочитав його. Спочатку задоволення засвітилося в його очах, які нічого, нічогісінько не вміли ніколи приховати. Та за якусь хвильку він явно зажурився.
Він простягнув листа Марії, від неї у нього не було таємниць. Марія так само, як і він, нетерпляче почала читати:
“Шановний пане Дмитре Івановичу! Я пробув у Петербурзі так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього — по розтопленні того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б і не зійшлися б, то поговорили б одверто. Я ціную Ваш талант, поважаю Ваш характер...”
Рука Марії мимоволі підвелася і розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
— Бач. як пише! Я теж — “ціную Ваш талант і поважаю Ваш характер”, — усміхнулась вона йому й читала про себе далі:
“...і, не поділяючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину моєї незгоди — не від надії повернути Вас, а маючи на меті скерувати Вашу увагу на деякі наслідки Вашої діяльності. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон і дістатися Бадена, я з істинним задоволенням побачився б з Вами”.
Звичайно. Миті треба за кордон. Відпочити. Побачити світ.
І однаково серце Марії защеміло. Не може, не може вона їхати навіть із ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
Що він пише далі, Іван Сергійович?
“Я поставив собі цими днями питання: яке враження справив “Дым” на Вас і на Ваш гурток — чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова і чи не застили ці сцени для Вас зміст усієї повісті?
За всіма звістками, що доходять до мене, “Дым” збуджує мало не ненависть та презирство до мене у більшості читачів: двітри статті, які мені довелося прочитати, — у тому ж дусі. Я не можу не бути справедливим до себе

читати