Завантажити

одна “глибоко фальшива та несподівано солодка рулада”. “Ви, без сумніву, зрозумієте, про що я кажу. Це, звичайно, дрібниця, але я рішуче не розумію, як це вам спало написати таку дивну фразу?”
— Ти натякаєш про “царське слово”? — спитала Марія.
— А звичайно, — пам'ятаєш, як у нього: “... і лише одне велике царське слово “воля” витало, як божий дух, над водами”. Ну, просто соромно за нього!
— Я певна, це вставлено для цензорів. Але ти правий, треба було обійтися без цього.
Згодом, в окремій книжці, що вийшла незабаром, вони обоє з задоволенням побачили, що цієї “солодкої” рулади немає, та й у відповіді на цей лист Тургенев пояснив Миті, чому він написав її, так, саме так, як і припускала Марія.
Іван Сергійович писав, що від душі хотів би продовження знайомства і принаймні листування, поки не побачаться.
На жаль, вони не побачилися з причин, незалежних від них. Трагічних причин.
6
Марія вже помітила: після кожної зустрічі з Благосвєтловим Митя повертається сердитий та роздратований.
— Він не вносить у нашу справу ані розуму, ані таланту. От раніше він був інший. Коли я починав тільки працювати, він добре вплинув на мене, щоб я зрозумів, у чому саме полягають обов'язки чесного літератора, і я зрозумів, — літератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути схожим на лагідне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток. А наші російські письменники — аби гроші платили! Як шевці, хто купує, тому й продають. Знаєш, Марі, я радий, що ти не дала свої твори Каткову. Такої поведінки колись навчав мене Благосвєтлов. Він тоді прихильно ставився до мене.
— А що з “Русским словом” було б без тебе? — заперечила Марія. — Хіба журнал набув би такого значення?
— Ну, не тільки без мене... Ти не згадала Зайцева, інших.
— Гаразд, тим більш обурливо... Що Благосвєтлов без вас? А як він з вами поводиться?!
— Признатися, він став просто неможливий у своїх взаєминах із людьми. Він в одну мить може все зіпсувати, над чим міркували, працювали, — розладнати, переплутати і просто оскандалити своєю метушливістю, роздратованістю, якоюсь короткозорою задерикуватістю і якоюсь пристрастю до порожньої і в той же час красномовної полеміки.
— На жаль, дуже вже часто тепер надибуєш на таку... порожню та красномовну.
— Я не хочу вважати його поганою людиною, — вів далі Митя.
— Та він же просто перетворився на хазяїна-буржуа у ставленні до всіх вас, — обурено перебила Марія.
— Ти б тільки почула, як він розмовляє з наборщиками, службовцями, — не міг не згадати Митя.
— Це правда, що він ударив одного з робітників?
— Достеменна правда. І він ще дорікає мені панством!
— От уже таки справді “панство” — наше життя, — знизала плечима Марія
— А ти б побачила, як він живе, яка квартира! Та хоча двері з червоного дерева, поліровані, підвіконня мармурові, скрізь понатикані кришталеві вази, бронза, дорогий посуд, рояль від Бехштейна. на якому, певне, ніхто не грає, — все свідчить про абсолютну відсутність і крихти смаку. Уяви, в нього був навіть лакей — негр. Правда, з приводу цього з нашого Євлампійовича, з Благосвєтлова, так глузували, що він його досить швидко звільнив. І разом з усією цією дурною пишнотою він торгується із співробітниками за копійки, як якийсь дрібний крамар. Знаєш, він зменшив мені гонорар, коли я сидів у фортеці, — мовляв, його й так там годують, гроші йому не потрібні!
— Він просто огидна людина! — спалахнула Марія. — І як люди перероджуються! Мені боляче, що ти мусиш терпіти його. Я, звичайно, розумію, він почав видавати “Дело”, а це ж буде продовженням “Русского слова”.
— Я не дуже в це вірю, — признався Писарєв. — Цензура цензурою, але й сам Євлампійович і мені, і Зайцеву ставить такі рогатки, що просто неможливо працювати. Я жадаю більшого простору для роботи, але він скрізь, де може, торочить, що я видохся.
Що може бути для літератора болючішим, коли колеги, а то й друзі з жалісливою міною, — мовляв, нічого не поробиш, — голосним шепотом, щоб усі чули, ніби між іншим, але підкреслюючи, кинуть: “Виписався. З'їздився. Кінь, та не той”. Хіба вона сама на собі це не відчувала і не відчуває? І це трапляється часто, коли письменник “мовчить” не тому, що видохся, а коли замислив щось більше, ширше, може, навіть на кілька ступнів вище, значиміше, ніж раніше, і важче для втілення, — а оці ніби співчутливі жалі й питання: “Щось вас давно не чути”, “чи скоро порадуєте?”. А за спиною: “Нічого вже після “Народних оповідань” не дала надзвичайного”. І не може ж вона кожному такому “другові” перераховувати, скільки написано й надруковано повістей та оповідань, скільки перекладено її творів іншими мовами. Коли люди не хочуть помічати та знати — це так легко зробити!
А щодо Миті — це така несправедливість із боку Благосвєтлова! Навіть після фортеці за кілька місяців він уже стільки написав!
— Ти ж йому дав таку цікаву

читати