Завантажити

переслідувань і помсти. Він, як і до фортеці (і в фортеці!), працював для Благосвєтлова. Благосвєтлов тепер видавав “Дело”. Так усі співробітники н казали:
“Працюємо у Благосвєтлова” — наче у хазяїна, бо він і тримався як “хазяїн” і з Писарєвим, і з іншими молодими та й немолодими працівниками. Навіть незрозуміле було, як в одній людині поєднуються революційні ідеї, приналежність до радикального табору журналістів, і — одверта експлуатація своїх співробітників, самовпевнений беззаперечний тон, і просто сміхотворний потяг у власному побуті жити пишно, багато. Не можна сказати, що він з розкритими обіймами зустрів Писарєва після звільнення з фортеці, Писарєва, який підніс його журнал, запалив його вогнем своїх думок, наче надихнув у нього душу.
Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед співробітниками і взагалі в журнальних колах, що Писарєв “видохся”, що він змінився, що це зовсім уже не та людина, яка була до фортеці. Послужливі“друзі” залюбки переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневір'я у свої сили — а що, як Благосвєтлов має рацію?..
Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакційний фрак для візиту до принца!
Фрак був власністю редакції і завжди висів у редакції на випадок побачень з поважними особами — найчастіше, коли вирушали на битви з цензорами.
Примірка фрака трохи розвеселила.
— Вам дуже личить, Дмитре Івановичу! — сміялися товариші.
— Я б на вашому місці надягав би частіше фрак, особливо, коли жадаєте перемоги над якимось жіночим серцем!
— Але поскільки вам треба вплинути не на жіноче серце, головне, не виявляйте ніякої ініціативи, більше слухайте і підтакуйте.
— Те, що погодився прийняти вас з сестрою, — і то вже не абищо!
— А то ще скажуть: “мовчать” — і край!
— Я й сам вирішив триматися такої методи у принца, — признався Писарєв, завжди одвертий із товаришами, — а то й справді, коли виявлюся надто заповзятливим та енергійним, скажуть раптом: “Мовчать!”, — і вже нічим тоді справі не зарадиш. Постараюся не відступати від програми цього візиту, як я накреслив собі.
З добрими напутніми словами товаришів, — дяка богові, Благосвєтлова не було, — він поїхав за Катею.
Потім він сам картав себе, чи не надто “пасивно” він тримався, — проте з другого року ця класна дама в цій гімназії вже не працювала, а Катю спокійно перевели до іншої. В очах подруг вона лишилася “героїнею”.
Та це вже сталося потім, а тепер Митя Писарєв на самоті, пишучи листа сестрі Маші Маркович, був незадоволений собою, і йому хотілося усім-усім поділитися з нею.
“Всю сцену розгляду я розповім тобі докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося...”
Коли ж він її побачить? Він раптом швидко-швидко написав:
“Мені дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навіть погано віриться в це”.
Він зупинився, перечитав, але не закреслив, ні, він сам пояснить це несподіване звернення: “Тобі дивним здається, що я раптом написав тобі “Ви”. Це у мене така звичка. Коли я починаю бути ніжним з людьми, яким я звичайно кажу “ти”, тоді у мене обов'язково з'являється “Ви”. Це “Ви” заміняє у мене безліч голубливих епітетів, на які я взагалі не майстер”.
Цей лист розминувся з Марією. Він був написаний напередодні її приїзду до Петербурга.
Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолів, маючи намір мерщій підшукати собі квартирку.
“Треба буде зайти до Миті, — подумала вона. — Я ж обіцяла maman. Так, я ж обіцяла знайти приміщення в одному домі зі мною і йому! Може, пощастить? Це було б добре!” — навіть зраділа вона такій можливості.
Вона боялася самотності.
* * *
Вони обоє ще не знали, до чого були потрібні одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обоє після таких життєвих шквалів, але обоє ще молоді.
Варвара Дмитрівна, maman, писала Марії:
“Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився від своїх праць, надто він уже заробився. Скажи, мила, правду — як ти вважаєш його праці: чи жваво вони йдуть, чи краще, ніж при мені, — пам'ятаєш, коли він усе рвав і такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що підеш і подивишся, як у нього в кімнаті, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблів у нього, а от коли ви переїдете на іншу квартиру, вам потрібні будуть різні меблі, а тепер, я гадаю, в нього дуже тісно”.
Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: “Бережи його”, вона раділа, що Марія знайшла і перебралася на “свою” квартиру і в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя.
Вона мусила його берегти.
Спочатку Митя відчув пожвавлення, ніби сил йому прибуло. і справді починалося життя.
Під одним дахом з Машею. За одним столом з Машею.
Так, працювати він приходив до неї. В них був спільний переклад. Кожен, правда, мав свої розділи, але вони одразу радилися, допомагали одне одному. Та коли це

читати