Завантажити

знав, що Марія Олександрівна повертається до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзі до того вона приїздила, привезла труну з тілом того невідомого йому Пассека, з яким прожила шість років за кордоном.
— Вона повернеться до мене? — спитав, дізнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. — Вона ж тепер повернеться до мене? — повторював він з якоюсь незрозумілою Дорошенкові надією.
— Куди ж вона повернеться? Сюди? — пересмикнув плечима Дорошенко.
Меланії Овдіївни не було в кімнаті. Немов її зовсім не було на світі зараз для Опанаса.
— Хоча б хлопчика побачити, — прошепотів Опанас, — Богдася мого, мого сина єдиного.
Немов там, за стіною, були не його діти...
— Ілько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тільки хлопчика одразу надішле. Може, його вже на світі немає?
— Що ти верзеш? Адже ти листи від нього одержуєш.
— І вона ж пише. Писала, — поправився, зітхнувши, Опанас. — Довго писала. Просила — то про Кармелюка надішли, то підписку на пісні збери. Вона ж ніколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирів, Ілько? От і ти не дочекався... То б вона приїхала і у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру підшукав. А ти не дочекався! — з докором казав Опанас. Дорошенкові здалося — він марить.
...Але ж справді. Він не дочекався. Одружився. З горя. Ніхто не знав, що з горя. Адже цілком природно — годі йому бурлакувати. А він-то знав: з якоїсь такої безвиході, коли дізнався, що полюбила якогось хлопця і на все рукою махнула. Ні, у нього ніколи не було ніяких навіть найпотаємніших надій на якусь взаємність, але ж поки вона була з Опанасом, — він був рідний усій сім'ї, її друг, брат. І йому нічого більше наче не було потрібно. А тепер — яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсім чужа людина, і ніхто не знає, навіть Опанас, як він картає себе весь час... А зовні — все ніби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче — як сміється.
Чи хотів би він тепер побачити Марію Олександрівну? Він не знав. Боявся цього питання. І не листувалися більше. Він перестав писати.
— Ілько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надіслала. Я не можу вмерти, не побачивши його.
— Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
— Не старий, а дурний, — спробував пожартувати Опанас. — Напиши, може, й вона приїде. Попрощатися. Навіки попрощатися. Тоді прощалися — хіба знали? І вона не знала, моя бідолага, адже й вона бідолага, Ілько. Хіба їй з такими, як ми? Не вміли ми її цінити... І той, що вмер. Що він перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив — і збожеволів... А зі мною їй непереливки було... І мовчала, ніколи не дорікала.
Він усе шепотів, шепотів, перед очима виринали далекі картини, і більше прикрі, які ніколи й не згадував.
— Ти слухай, слухай, Ілько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києві... Бідували дуже, на Куренівку перебралися, у хату під соломою... Нічого, ані слівця не казала, немов так і належить.
А в чому ходила! Черевики латані, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, і — нічого, ані слівця, ще й бадьориться і мене підбадьорює, сміється: “Все гаразд буде, ти собі ще фрак справиш і циліндр купиш”. Їй-богу! Так і казала — циліндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату під солом'яним дахом хазяйці завинили. От тільки раз і сказала сумно: “Так уже Богдасеві чобітки потрібні”. Ти не знаєш... У Немирові так не було, як тоді в Києві... Ніякої роботи... І раптом розшу.кує нас Чалий, ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. І бачить, у мене непродані мої книжки, каже: “Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра — і вже гроші матимете”. Ти подумай, справді, навідався я за два дні, і він мені щось чи тридцять, чи іНавіть п'ятдесят карбованців виручив і дав. Ти думаєш, я їх додоіму відніс? Марієчці віддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю — ігреба на радощах і Манечці, і Богдасику якихось ласощів. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти знаєш, фрукти різні у цукрі, такі, справді, тільки у нас у Києві в Балабухи роблять, і попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крім сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вітрині — циліндри, і біс мене з глузду звів — згадав її жарт: купиш собі циліндра. Зайшов і таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички модні, правда, не тільки собі, а й Марусі теж купив. Ще якусь дурницю, дрібницю непотрібну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокінний. Іду й уявляю — ото зрадіє, ото здивується! По дорозі ще Чалого побачив, він аж очі вирячив, а я помахав йому рукою в новій рукавичці — знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гості приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибігає моя Манечка й справді здивувалась, немов і не мене

читати