Завантажити

—
Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt —
Und was ich gemalt hab'— hab' ich gemalt ,
(Не стану за працю себе вихваляти:
Я те змалював, що зумів змалювати.
Гете. (З нім. переклала Наталя Забіла.)
а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не відчую ніяковості, коли б і Ви відгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, — бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише ті плоди, які йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собі ніяких ілюзій щодо свого таланту — мого дерева, — я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, російську яблуню. В усякому разі. Ваша думка — якщо вона буде висловлена і мотивована, однаково буде приємною”.
— Бачиш, він хоче з тобою ближче спізнатися, — мовила Марія.
Так, Іван Сергійович жадає знати думку Миті. Він з Митею розмовляє “на рівних”. І раптом боляче вколов спогад — до Саші він завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка різниця! Та що там! Хіба він так чекав думки навіть Добролюбова і Чернишевського!
— Він тебе цінує більше за Добролюбова та Чернишевського, — сказала вона. — Тих він не любив і зовсім не виявляв бажання зійтися ближче. Він сам мені розповідав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: “Ви просто змія, а Добролюбов — очкова, але є ще й гримуча — це юний Писарєв — той сповіщає про своє наближення”.
Митя розсміявся, а потім сумно мовив:
— Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний.
— Але ж ти відповіси йому?
— Безперечно. І я не приховаю свого першого враження від роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм діловим візитом. Слово честі. Марі, його лист для мене несподіванка — значить, він пам'ятає про мене, не хоче забувати, і мені було б цікаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й ніколи. Хіба мене випустять?
Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу і все-таки не міг не написати хоч кілька слів про новий роман, з відвертістю, яка знову і схвилювала, й полонила старого письменника.
“Я, напевне, не писатиму про “Дым”, принаймні тепер, — писав Митя. — Не буду з двох причин. По-перше, мені необхідний деякий простір, щоб я міг висловити ті думки, на які мене наводить Ваша повість. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналі лежить рука попередньої цензури”.
О, ця цензура, найлютіше зло, що не тільки гальмує, а спотворює все в літературі!
“По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре і захоплююче або зовсім не писати. А я весь цей час, уже близько півроку, відчуваю себе нездатним працювати так, як працював раніше у зачиненій клітці. Вся моя нервова система струшена переходом до волі, і я й досі не можу оправитися від цього потрясіння. Ви бачите самі, як недоладно написано цього листа і як тремтить моя рука. Я почекаю писати про “Дым”, поки не відчую себе спокійніше й міцніше. Але я передам Вам, наскільки зумію, основні риси мого погляду на Вашу повість”.
І він одверто написав про те, про що говорив і Марії, і що сцени у Губарьова аж ніскілечки не завдають йому прикрості, і так само навів прислів'я: “Дурнів і в олтарі б'ють”.
“Я сам, — писав він, — глибоко ненавиджу всіх дурнів взагалі і особливо глибоко ненавиджу тих дурнів, які прикидаються моїми однодумцями та спільниками. Далі, я бачу, що сцени у Губарьова складають епізод, пришитий до повісті на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рівноваги і не опинився в невластивому йому товаристві червоних демократів. Що удар дійсно падає праворуч, а не ліворуч, на Ратмірова, а не на Губарьова — це зрозуміли і самі Ратмірови...”
До речі, про те, що це зрозуміли самі Ратмірови — Іван Сергійович дізнався одразу. Він сам знав, як вони йому добре “вдалися” в. романі, і як він влучно поцілив! Йому розповіли знайомі: “справжні” генерали так образилися, що, зібравшись у Англійському клубі, ухвалили написати автору колективного листа з рішенням виключити його зі свого товариства! Тургенев шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, і відмовив це робити. А Тургенев сміявся і скаржився друзям: “Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотій рамці на стіні повісив би!”
Звичайно, ні Писарєв, ні Марія про це не знали.
А над листом Писарєва Іван Сергійович замислився. Той напрямки писав: “При всьому при тому “Дым” мене рішуче не задовольняє: він уявляється мені дивним і зловісним коментарем до “Отцов и детей”.
І він знову писав так, як казав Марії, про Каїна і Авеля, і невже перший і останній Базаров умер у 1859 році від порізу пальця або переродився в Біндасова. Але ж у Писарєва ніяких сумнівів не було, що Базаров існує, як же Тургенев його не примітив? Не міг він не написати й про те, що його дуже здивувала і ущипливо вразила в кінці повісті

читати