Завантажити

скривдити тебе.
Вона знала — це не просто слова. Чим віддячить вона йому?
— Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не загинемо й без “Дела”. Я бачила, тобі вже нестерпно було з ним працювати останнім часом. Мені тільки шкода й ніяково, що цей розрив трапився через мене. І потім — це ж все-таки журнал твого напрямку.
— Не тільки через тебе. Я не хочу бути настільки рабом будьякої ідеї, щоб відмовитися від особистих бажань і почуттів. Ти ж знаєш, я глибокий егоїст не лише з переконань, а й по природі.
— Милий ти мій егоїст! — усміхнулася Марія. — Нічого. Влаштуємося.
І в її тоні забриніли впевнені, бадьорі нотки. Вона подумала:
“А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине місце тепер серед інших людей? Що з того, що “Современник” і “Русское слово” завжди полемізували? Полемізував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був Митя!” А от Некрасова він, М,итя, завжди високо ставив, і поважав як поета, і писав, що поважає його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий промовити за бідаря, за пригнічену маленьку людину, що в його творах завжди до такої людини гаряче співчуття. У ставленні до Некрасова в них не було суперечок, як у ставленні до інших поетів і поезії взагалі, їх обох захоплювала сила некрасовської ненависті до “ликующих, праздно болтающих”, що росла від твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю молоду Росію, і окремі твори, і уривки з них ставали улюбленими піснями. На якій студентській вечірці не співали .тепер “Вьідь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой”? Або не декламували з “Железной дороги”?
Навіть дивно, що Писарєв ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим!
А от Марія дуже швидко здійснила те, чого ще так хотів Микола Олександрович Добролюбов у Неаполі, чого не вдалося зробити під час свого короткого приїзду до Петербурга у 1862 році, коли вона щиро заприятелювала з Василем Слєпцовим. Обоє — і Марко Вовчок, і Некрасов — уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у “Современнике”. Тепер вони нарешті познайомилися особисто, так само, як і з сестрою Некрасова — Анною Олексіївною Буткевич.
7
Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марія сказала їй:
— Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижі прочитала поему Миколи Олексійовича “Мороз, Красный нос”, і звичайно, я звернула увагу на присвяту — “Сестрі” — одне тільки слово.
— І таке багатство в дарунок на все життя, — замислено мовила Анна Олексіївна. У неї було серйозне хороше обличчя, можливо, навіть строге, коли б не добра м'яка усмішка, не добрий погляд очей.
— Не тільки вам! Усім людям! Усім жінкам!
— Звичайно, всім людям і насамперед жінкам. Це зрозуміло. Тим дорожче, що присвятив мені, — і додала, помовчавши з мить: — Брат мене завжди любив і жалів із самого малку.
— Коли я прочитала поему, ще в Парижі, — знову сказала Марія (о, як давно це було, вік минув з того часу!), — мені так захотілося побачити швидше вас, познайомитися з вами.
Вона не сказала, як тоді їй захотілося швидше “додому”, на батьківщину. Адже й вона найбільше писала про долю жінок, долю селянок, — а хіба різна доля в української і в російської селянки? Як намальовані, постали тоді перед нею і жнива, і дітлашня, і чудовий образ слов'янської жінки, і радість немудрованого її щирого щастя.
Тоді ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона і в думках не казала “помер”, “був живий”... Був з нею.
А цей похорон Прокла, а ця казкова, прекрасна, найвищої поетичності картина з Морозом-воєводою!
— Аж моторошно, коли читаєш кінцівку. — сказала вона, — навіть не від смерті Дарії, а від надзвичайності образу Мороза. Це ж так вражаюче зроблено:
Не ветер бушует над бором,
Не с гор побежали ручьи,
Мороз-воевода дозором
Обходит владенья свои...
Певне, ці рядки вчитимуть школярі напам'ять!
— Так, так, — проникливе мовила Анна Олексіївна, — я теж вважаю цей твір перлиною російської поезії. А от уявіть собі, на початку літературної діяльності брата, ні, навіть не на початку, адже були вже написані і “Саша”, і цей чудовий вірш “В дороге” — пам'ятаєте: “Скучно! скучно!.. Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку”.
Марія кивнула головою. Вона тепер з особливим почуттям перечитувала вірші Некрасова.
— Так от, — вела далі Анна Олексіївна, — в час, коли вже видно було, який він поет, тодішні його друзі — і Василь Боткін, і Тургенев, особливо Боткін, докоряли братові, що вірш його важкий, нема в ньому граціозної форми, а це непоправна вада для поета, це буцімто “коробить” людей з художнім смаком, ріже вухо, яке не терпить дисонансів, і що поезія полягає не в реальності, а у витонченості форми. Ну, одне слово, що міг сказати такий захисник чистого мистецтва, як Боткін!
Марія зітхнула, згадавши, як у Парижі Боткін наче священнодіяв — їв грушу або ще щось солодке. Тоді враз спротивіли його “витончені”

читати