Завантажити

встиг, а вже на західні наукові світила починає тінь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомітно сплавити його зі станції, бо це із тих ранніх, що до самого корінця докопуються».
— Ну, чемпіони, хто із вас перемагає? — невимушене засміявся, підходячи до шахістів. — Може, зі мною хтось позмагається?
— Можна, — відповів Романенко. — Яка рука?
— Права... Знову мені чорні!
— Ви завжди чорними граєте, — покосився Романенко на Крупяка.
— Бо мої науковці об'їжджають мене, — віджартовується, не випускаючи жодної інтонації Романенка.
— Ні, в роз'їздах більше директор буває... Шах вашому королю. Нехай підіймає поли.
— Відступаю назад.
— А як же інакше!
— Помилку зробив.
— Це не помилка, а щось більше.
— Один хід був невірний.
— На мою думку — усі. Іще шах.
Крупяк почав нервуватися.
— Програю.
— Що й треба було довести!
«Ні, таки тол необхідно десь подіти, не тримати тут, — твердо вирішує Крупяк. — Цей жовторотий насмішник до всіх потайників добереться».
З тяжким серцем повертався Григорій додому, хоча й не знав, кому вірити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнів не давав спокою, почала закрадатись підозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висівати мінеральні добрива. Згодом Григорій напав у обласній бібліотеці на потрібну літературу і, сердячись на себе і особливо на свого порадника, вичитав, що мінеральне добриво тільки збільшило б урожай. Після того його цілу ніч мучили турботи, а ранок стривожив і налякав до півсмерті.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Світліючи, вони все вище піднімались угору, і раптом сипнув град. Холодні, завбільшки як лісовий горіх градини, просвічуючись двома темними колами, були на диво схожі на мертві риб'ячі очі. Земля вкривалася білою рухливою пеленою, і Григорій, сповнений внутрішнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку і кинувся в поле, ледве відчуваючи дошкульні удари градин. І чим далі він біг омертвілими вулицями, тим міцніше перемежовувались почуття страху і надії: здавалось йому — град зменшувався або рідше йшов з правого крила хмари.
На перехресті Григорій побачив невелику, очевидно, жіночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискореній ході, в характерному повороті голови. «Василина!» — здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
— Ти куди, жінко добра?
— На поле, — сумовито глянули на нього потемнілі виразні очі. Усе обличчя молодиці було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. — Що буде із нашим житом? Стільки працювали...
— Не знаю. Здається, зменшився град... Зменшується!
Поки вони добігли до своєї ділянки, небо прояснилось, засиніло льодком, і сонце раптом обсіяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
— Вилягло! Усе вилягло! — з болем вигукнула Василина і для чогось почала вигрібати з поля на дорогу добірні градини. Холодні мармурові грудки вогнем обпікали руки, затискали подих у грудях.
Григорій зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменіє його тіло. Жита, — неначе хто велетенським котком проїхався по них, — лежали на землі. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнуті, але не переламані. І зразу ж зажевріла надія. Тихо підійшов до Василини, заспокоїв:
— Ще підійметься наше жито.
— Підійметься? — аж підвелася і поглянула заплаканими очима на Григорія…
— Неодмінно. Стебло міцне і ніде не перебите. Ось перевіримо всюди.
Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрівало; запарувала земля, потім прокинувсь, дмухнув вітер, і все поле почало ворушитись, підніматись зеленим огнем.
— Григорію, ви бачите? — захоплено вигукнула Василина, І знову очі її просвітились сльозами.
— Дивлюсь, — радісно відповів, прислухаючись до такого рідного і дорогого шереху і шуму. І не витримав Григорій, щоб не похвалитись:
— Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
— Не бачила. Батько мій приходив позавчора з лісу. Подивився на нашу ділянку й тільки головою похитав. «Немало, — сказав, — прожив я, дочко, на землі, а такого дива не стрічав. Тепер і лаяти не буду, що цілісінькі дні пропадаєш на полі. Заслуга вам від людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».
— Ну, то він уже хватив через верх, — злякано замахав руками Григорій, чуючи, як аж холодіє всередині від незвичного хвилювання. — Перехвалив нас твій батько.
— Перехвалив, — охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсім інше, ніж слова, говорив те, що було душевно зрозумілим і їй, і Григорієві.
Після пережитого страху вона тільки тепер відчула глибоку втому, але додому не йшла: хотіла побачити, коли підіймуться останні прим'яті гнізда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
— Воркуєте, вражі діти! Я зразу догадався, що ти, жінко, на побачення

читати