Завантажити

паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок».
З цією твердою думкою, не роззуваючись, ліг на ліжко і швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попід домом...
І раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вікно. Крупяк зразу ж, підсвідомо, скотився на підлогу.
На синій шибці, гасячи місячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука.
«Вискочити в лабораторію — і через вікно до Бугу», — вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пістолета, легко сковзнув до дверей і в цей час почув пересохлий голос:
— Омеляне! Відчини.
«Крамовий, — аж сплюнув спересердя і радості. — Носять його чорти по ночах».
Напружений гул почав одлягати од голови, тіло стало млявішим. Гримлячи засувами, відкрив двері, і нічний гість важко увалився в сіни.
— Полохливий ти, ой, полохливий, — невесело пожартував Крамовий, повторюючи давні слова Крупяка. — Бачив, як ти з ліжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч краєчком, зачіпав його самолюбство.
«Теж хоробрий знайшовся», — презирливо відтягнув назад нижню губу.
— Чого ж сміливий по ночах блукає?
— Лиха година заставила, — Крамовий лантухом упав на стілець, схопив голову руками. Почувши на собі доторк місячного проміння, одсунувся од столу в темний куток.
— Що трапилось? — тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтілого, як старе сало, обличчя Крамового.
— Кошовий нарізався. Докопався до багатьох справ... Сьогодні мене з партії викинули. Боюсь, щоб іще діло далі не пішло...
— От тобі й твоя хвалена обережність. На Горицвітові спіткнувся?
— І без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
— Та трохи знаю, — задумався Крупяк. — Тобі вже тут у районі не всидіти.
— Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.
— В ліси на якийсь час підеш? Це поки щось краще вигадаю.
— Хоч дідькові в зуби.
— Тільки там робити доведеться. Сокирою махати.
— Сокирою махати? — спохмурнів Крамовий. — Така праця не по моїй комплекції — жир розтечеться... Мені що не робити, аби не робити.
Крупяк засміявся: '
— Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артіль.
— Це в лісництві? В Шкаварлиги?
— В нього ж. Ти звідки знаєш?
— Доводилось чувати.
— Це погано, — занепокоївся Крупяк.
— Не бійся: від вірних людей чув. До Шкаварлиги мені йти не з руки.
— Ну, доведеться знайти місце в торговельній сітці... Недалеко звідси є затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всі кошти розтринькав на непередбачені видатки.
— У мене знайдеться дещиця. Тільки обладнай діло скоріше, — глухо промовив Крамовий і кинув на стіл кілька позеленілих червінців.
— У землі лежали. Аж тхнуть вільгістю... Це часом не з міністерських фондів? — примружився Крупяк. Але Крамовий тільки засопів невдоволено, не можучи простити собі, що всі паперові гроші вгатив на купівлю нової садиби.
Світанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тільки дійшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука.
— Пане Крамовий, не туди прямуєте!
Підійшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидіння колишній служака петлюрівського міністерства. Він не чув, як бігла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад і безнадійно обривались у в'язкому минулому...
 
XXX
Біля івчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, відштовхнувся веслом, і дубок тривожно заклекотів на густій смолистій хвилі. Василенко невдало гребнув важкою опачиною — і обшивка обізвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою.
— Тихше, ти... нетелепо, — засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напівсонне плесо.
Попереду переливалися пурпуром вогні електростанції. Обминаючи ясні стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зіщулившись, занепокоєно прислухався до кожного звуку.
— Лі-лі-лі, хлі-лов, — співала вода перед дубком і з шипінням розсипалася на вузькій каймі димчасто-сизого піску.
Притишений величний берег так міцно віяв пахощами, як віє тільки перед дощем. З темряви урочисто випливали великі стоги, весела розсип копиць і, кружляючи, відпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рікою.
З напругою протиснулись через косу і обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарілці, височів стіжок. Карпо зразу ж люто підскочив до нього і вилами зірвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зітхнув стіжок, хлюпнув розпареною хвилею.
— Сіно ж яке. Чай!
Легко метнув вилами; прохромлений верх копиці розстелився на дні дубка.
Неначе шуліка, з розгону налітав Карпо на стіжок, немилосердно шматував і розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спітнілого тіла

читати