Завантажити

октавою озивалися непєресохлі видолки, залізом передзвонювали пагорби, і на них залишалися синюваті сережки підків.
Наближаючись до лісу, Дмитро повернув коня на ліву, зарослу дерном обочину і, немов крізь нескінченні зелені брами, поїхав поміж склепінням саджених в два ряди лип. Віктор Сніженко зрозумів, що дерева захищають їх від «ворожої» розвідки, і собі повернув на праву обочину Різьблені тіні, плямисто перемежовані із сонячним сяйвом, швидко мерехтіли. грали на міцно натягнутій короткогривій шиї коня, яскравим ліхтариком спалахували в розумному синьому оці.
Пильно вдивляючись у далечінь, Дмитро не забував про своє горе, що обплутало його, як павутиння стерню.
«Бути посміховищем села, половинити свою душу. І за кого?» — їжаком ворушилася всередині злість. Підпирало серце до горла. Коли б йому сказали, що згоріло усе його добpo, померла дружина, — він не так би уболівав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його ім'я, честь, гордість, любов. І тому Дмитро не міг опанувати свій розум.
Шляхом пройшло кілька подорожан, прогуркотіли дві підводи, а потім, біля самого лісу, забовваніла самотня постать. І враз Дмитро гострим оком упізнав Григорія Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях і галопом рвонувся наперед.
Сколихнулась уліво, вправо дорога, немов береги, а потім, прискорюючи біг, почала креслити плямисті кола. Гудуть і дзвенять копита, поскрипує нове пахуче сідло. А неспокійне серце вершника розпирає стіни грудної клітини.
Григорій на момент зупинився, і його очі засліпились голубим сяйвом вихопленої з піхов гострої шаблі. Наближається перекошене злобою обличчя Дмитра. Шевчик зразу здогадується про все. Змахнувши руками, як птах крильми, легко повертає назад і стрімголов летить по лісу. Дмитрові добре видно чорні кульчики, що густо перехитуються на парубочій потилиці, міцну шию, заокруглені лопатки, і перші кільця хребта, що різко виступають з-під сорочки.
На спині Григорія виступає піт, і сорочка темніє великою плямою.
«Рідкий же ти, рідкий». Наближається до ненависної постаті. Пружно піднімається Дмитро на стременах, готуючись до вдару. І в цей час чує клекіт копит і голос Сніженка:
— Горицвіте, чи ти не сказився?
«Ні, не сказився», — чує як владні слова охолоджують його, проте повертає коня ліворуч від Григорія, щоб вдарити правою рукою, не через шию, а від шиї коня. Григорій чує на собі важкий і вогкий подих. Розуміючи, що не встигне добігти до лісу — він уже простягнув до нього свої обійми, — раптово круто звертає праворуч до високої обочини, з якої висунулось потріскане, покалічене коріння лип. Схопившись обома руками за напівживе плетиво, він злітає до дуплавого дерева і кидається в ліс. Кінь Дмитра, свічкою звившись на диби, не вискочив на насип і зупинився на окрайці шляху.
В цей час гнучкі й міцні руки перехопили Дмитра. Шарпнувся він, але вирватися не зміг.
— Ти чого розвоювався? — різко дивиться блідий од хвилювання Віктор Сніженко. На його високому лобі спухає і тремтить продовжня прожилка.
Дмитро, стихаючи, нічого не відповів; слідкував за густоліссям, що закривало Григорія. Звідти незабаром пролунав гнівний голос:
— Ідоле ти! Розбійник з великої дороги! Була б у мене зброя — тоді помірялись би, хто — кого. Послухав дурних язиків і голову загубив. Не твоя у мене вдача!
— Поговори мені ще, — злісно засичав, але останні слова Шевчика зменшили його гнів і ворухнули іскорку надії, що і справді, може, нічого особливого не трапилось.
— Ти чого розвоювався? — вдруге перепитав Сніженко.
— Одного земляка заманулося провчити.
— Так шаблею захотів провчити?
— А чого ж... інструмент підходящий, — перекривились уста.
— І зарубав би? — ще сильніше обрушується на нього Сніженко.
— Навряд. Але помережити спину синцями — помережив би... Не дивися так. Шабля ж і тупу сторону має.
— Ну й штучка ж ти, скажу тобі. Я й не знав, що стільки сільського ідіотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку — чоловік — чоловіком, а роздивишся — свистун — свистуном.
— Ти мені не дуже свисти, бо за це і з тобою можу шаблю схрестити.
— Невже схрестив би? — злостиво примружився. — Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там — ще гірший.
— Добрий для мене буде.
— О, — насмішкувато скривився Сніженко, — виплила поганенька власницька закваска: «Аби мені було добре». З такого «аби мені» знаєш, що виростає? Мовчиш?
— А що я тобі, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розірветься, а він...
— І хай порветься трохи, — промовив Сніженко. — Може, погані корінчики полопають, оті, що заважають тобі ясніше на світ дивитися.
— Ти про що це?
— А про те саме. Про ті ворсини, з яких «аби мені» виростає.
— Так ти до кого мене рівняєш? — знову спахнув Дмитро. — Ти життя моє знаєш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина моїм потом зросилася. Хліб мені поперек горла

читати