Завантажити

виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.
— Ні, не люблю, — усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.
— Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?
— Який та швидкий.
— А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може...
— Ти знову своє.
— Ой, не буду. Таким уже біс язичком наградив... Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, — і бережно пригорнув дівчину, заціловуючи її уста, щоки, лоб і очі.
 
LIV
Осінь, як добра господиня, ходила од села до села, віючи здоров'ям і величним задуманим спокоєм.
У високому небі пропливали журавлі. Прощаючись із рідним краєм, вони вже загубили срібні переливчасті сурми — в сумовитих голосах низько дзвеніла журлива мідь. Ночами тривожились прибузькі луги, даючи притулок перелітним птахам, а дні дивовижно пахнули доспілими яблуками і лісовою прив'ялою прохолодою.
Та ніщо не радувало Григорія. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тітка Дарка з лихою радістю, манірно скрививши побабчені уста, передала слова Югини, минули не лічені дні, а довгі і безпросвітні роки. Стало немилим і своє подвір'я, і парубочі гулянки, і друзі, і погожа осінь, яку любив міцною любов'ю, більше, ніж саму весну.
Злоба на Дмитра не засліпила його: і себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весілля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подітися, мимоволі звернув на городи, а потім пішов до далекого лісу.
В зеленкувато-голубім небі човником пробивав дорогу місяць, далеко вирізьблялися обриси одиноких дерев і чорною стіною стояла діброва, перекочуючи плечима мармурові брили хмарин. І, очищаючись од скверни, тягучих і болісних накипів, Григорій так захотів черпнути чистого кохання, що мимоволі зупинився, перебираючи в пам'яті дівчат, їхні звички і вдачі. Не раз на собі зустрічав погляди Софії Кушнір — допитливі, світлі і трохи насмішкуваті.
«Що ж, вона хороша дівчина. Ковтнула горя доволі у Варчука. Чом би й не посватати її?». Пішов до хутора, сподіваючись, що побачить дівчину.
Далеко в таємничому сяйві засинів великий будинок Варчука. На вікнах кололося місячне проміння, за високим тином зразу загавкало кілька собак.
Прислонившись до круглого стогу сіна, що стояв недалеко від загороди, прислухався до переднічної тиші. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотів піти до лісу, але, впізнавши по мові Сафрона і Карпа, не зрушив із місця — вони увійдуть у хвіртку, не доходячи до стогу.
— Вони люди хороші. Господарі. Тільки тобі, Карпе, коли оженишся, ні з ними, ні зі мною жити не годиться, — п'яно повчає Варчук свого сина, і Григорій догадується, що вони йдуть від куркулівни Олени Заятчук, до якої останнім часом почав залицятися Карпо.
— А чого ж мені не можна ні з вами, ні з ними жити?
— Відділитись треба. На своє господарство перейти, зменшити і мої і тестеві достатки.
— Для чого?
— Щоб менше пальцями тикали. А потім вірні люди говорять, що діло починається із созів, а далі на повну гуртову комунію перейде.
— Теля іще десь, а вже з довбнею бігаєте, — заточився на дорозі Карпо.
— Ти мені, батько твій лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумніші за тебе говорили.
— Може... — притишує голос.
— А хоча б і так. Він коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, діло розуміє... От нам і треба середняками ставати. Оженишся — зразу ж відділяю тебе.
— Багатіти не хочете? — сміється Карпо.
— Цить мені. За цією властю розбагатієш.
— Будинок мені дасте?
— Захотів. Сам збудуй такого, — незграбно втискається в хвіртку...
«Середнячки об'явились... Бісів Юхим із води вийде сухим. Такий тобі проскочить і крізь решето, і крізь сито». Григорій довго стояв під стогом, але Софії не дочекався. І чим більше думав про неї, тим кращою ставала дівчина, але приглушити попереднього роздратування, болю і смоктливої порожнечі не могла.
Другого вечора припильнував Софію на полі, коли та поспішала від Варчука. Стримано поздоровкався і, спіймавши на собі допитливо лукавий і водночас приязний погляд, запитав:
— Чого так дивишся?
— Дивлюсь, що ви такі чудні, ніби щось загубили.
— Я й загубив таки.
— Югину?
— Югину. А знайшов тебе.
— Швидко знаходите, — покосилась на нього: «Чи не сміється?» — і зітхнула.
Вона давно вже любила цього чорнявого красуня і любити боялась. Жіночим передчуттям вгадувала, які думки непокоять Григорія, і страшно ставало від свого самовідданого почуття, бо знала, що Григорій потягнувся до неї не як до кохання, а як до розради.
«Щастя моє дороге», — шептали самі вуста.
І Григорій з подивом помітив, як заблищали дівочі вії. І ті притінені сльози зломили усі гнітючі перегороди, наблизили до нього, зробили милішими дрібні риси смаглявого

читати