Завантажити

чистого обличчя. Охопивши дівочу голову руками, він хоче знайти вуста, але Софія вислизає з його рук.
— Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. І Григорій, як п'яний, заточується на стежці. Справді, хіба не правду говорить дівчина? Але знову тягнеться до Софії, бо без неї залягли б нерозділеними самотність, біль і печаль...
 
LV
Погожого ранку вирушали хлопці у місто на терзбори.
Іще звечора, змовившись іти разом із Варивоном, Дмитро приготував немудрі пожитки, розказав матері й дружині, що робити без нього. Люблячи військову справу, будучи зразковим кіннотником і стрільцем, він цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотілося покидати молодої дружини, з якою не встиг не то що порозумітися, а й наговоритися.
Не стала Югина за ці дні після одруження ні веселішою, ні ближчою до нього. І вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорія, він іноді мимоволі обпікав її таким поглядом, що та злякано відхилялась од нього, спішила під захист матері.
Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотілося зустріти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотілось почути добрий сміх і дотик милих рук і вуст, що самі шукають і знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко від нього. Осіннім приморозком віяло від дружини і, пильніше придивляючись до неї, не помічав теплої години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навіть вдячна, що так шанує її, та й, здається, більш нічого.
Вдосвіта Варивон, розвихрений, веселий, влетів у хату.
— Господарі вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарці та в дорогу. Югино, .чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долівці рікою течуть, очі спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш — за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очі пухнуть. І ходиш важно, мов індик, та потішаєш: «Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду», — і під шумок, значить, горілочку цмулиш.
— Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? — усміхнулася Докія, ставлячи миски на стіл.
— Скоро, тіточко. Коли б ви знали, яка в мене дівчина. Усе віддай і мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай.
— Яка дівчина? — поцікавилася Докія.
— Скажу, тільки глядіть, значить, нікому: Василина Приваривона, чи то, пак, Підіпригора.
... Всі засміялися.
— А щоб тебе, лепетуне, — сіла Докія поміж сином і невісткою.
— Дівчину я, тітко Докіє, вибрав — кращої не треба. Усіх красунь позбирайте до однієї — не віддам за неї. Іду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрічає як празника.
— Святого Варивона? — покосився Дмитро і поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумівши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.
— Іще краще. Одне тільки погано: не дасть мені слова промовити — верховодить. Ну, я їй на першій порі, значить, піддаюсь, а потім побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро міцно поцілував дружину і вперше з подивом і хвилюванням почув одвітний поцілунок. Аж просіяв і до самого перелазу не випускав дорогої руки із своїх пальців.
 
* * *
Недалеко від старовинної, напіврозваленої фортеці, збудованої ще за часів татарської навали, кіннотники і піхота провадили учобу. На зеленій толоці біліли березові бар'єри, чорніли неглибокі та широкі рови, тягнулися переплетені лінії Чорного телефонного кабелю. Поперед кіннотників простягнулася неширока вулиця свіжо виструганих стовпчиків, на яких злегка похитувались довгі прутики жовтої лози.
Відділившись од взводу, Дмитро міцно пружинить ногами сліпучі стремена і дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе приріс до рослого жеребця.
— Риссю марш! — махнув рукою командир.
Дмитро, забуваючи за все, одним рухом ніг пускає коня уперед, а сам не відриває погляду од неширокої вулиці. Розгарячений кінь уже бере галопом, і Дмитро з неприємністю відчуває, як у чистий дзвін копит зрідка вплітається металевий перестук, начеб коваль відривчасто б'є молотком по ковадлу: задні підкови досягають передніх.
Наближаючись до білих стовпчиків, Дмитро легко випростується і звичним рухом вихоплює з піхов гостру шаблю.
Тонко свиснувши, криця засліплює очі голубою блискавицею і, легко скоряючись непомітному рухові зап'ястка, навскіс підтинає першу лозинку. Рівно поруч із стовпчиком гостро зрубаним кінцем упав прутик, завмер на мить і похиливсь до сухої землі.
Примружені очі швидко і гостро косують на дві сторони, і шабля, наздоганяючи зір, легко стинає негусті ряди верболозу. З кожним ударом шаленіючи, відчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловік.
Коли кінь вискакує на широкий простір, шабля сама красиво виривається з руки і летить у піхви, гасячи сліпуче сяйво, що переливається і

читати