Завантажити

до неба блідо-сірі очі. — Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.
— Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, — промовила життєрадісна, червонощока Доротея. — Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!
— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.
— Ох, ці бойові бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.
У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.
— Панно Вероніко! — окинув він поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.
Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.
— Батько кличе? — зашарілася Вероніка.
— Так, ясна панно.
— Я зараз.
Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.
— Панна неначе гірська сарна, — говорив він, — кручі їй — не кручі.
— Ну які ж це кручі? — засміялася Вероніка. — Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.
— Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.
— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких компліментів?
— Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали... може, й недоречні... але, падам до ніг, — від них утриматись неможливо... Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.
— Пан перебільшує. Історичні й державні мої студії обмежуються лише життєписом королів польських і розправами про Люблінську унію та Брестський собор. Та ще газетою Лускіни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли миші, й жадібно вивчала напам'ять цілі сторінки не тільки з життя королів, але навіть із житій святих, але хіба ж це знання?
— От якби й наші мудреці так думали, то не наробили б помилок, за які розплачуються цілі покоління кров'ю, а рідна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.
— О? Так і я скажу, — здивовано блиснула очима Вероніка. — Якби більшість нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.
Кребс шанобливо вклонився, і вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз інженер Шафранський, якого Младанович запросив обміряти й спланувати церковні землі, одведені півтораста костьолам, переробленим із православних церков, та полковник Обух, начальник надвірної козачої міліції.
— Вероніко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складі, що в покої команди, заготовлено військових припасів?
— Сідел, чапраків, бердишів і кривуль досить... — відповіла Вероніка, — вистачило б на кількасот лицарів, а рушниць і пищалей майже немає зовсім, та й свинцю і пороху дуже мало.
— C'est juste! Я так і казав, — ніби зрадів Шафранський, почувши слова дівчини. —Багато зброї для кінноти, а для піхоти й гарнізону — нічого... Rien! Оборонятиме ж місто не кавалерія... а піхота... Я тому й прошу, щоб заздалегідь запасти якнайбільше пороху, свинцю, ядер, картечі, рушниць і хоч три-чотири гармати... У нас їх зовсім мало; крім того, я просив би вашу мосць надбудувати замкові башти, щоб з них можна було обстрілювати через частокіл і через брами околиці.
— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрібна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципалові. Француз уклонився.
— Ні, хай вельможний пан мені дарує, — втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях і в такий тривожний час треба діяти, а не листуватися.
— Звичайно, — підтримав його Кшемуський.
— Тим більше, тату, — додала Вероніка, — що мова йде про захист і врятування графського добра й маєтностей, берегти які нас і поставлено.
— Ну, коли дочка каже, — розвів руками з радісною усмішкою пан Млада-нович, — мені її декрети важливіші за всякі накази.
— Браво, браво! — загомоніла весело молодь. — Нєх жиє панна Вероніка, наша цариця!
— Батько мій жартує... — зніяковіла Вероніка, почервонівши.
— Яскулечка, — усміхнувся Стемпковський.
Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронікою, немов салютуючи, Кребс поспішив зробити те ж саме, а потім повиймало свої шаблі та палаші й молоде пишне лицарство.
Вероніка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.
— Нехай схиляться ваші мечі, славні лицарі, не переді мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її від справжніх, а не уявних ворогів, для полегшення її довгих страждань, а не для заподіяння їй нових ран! — схвильовано промовила дівчина,

читати