Завантажити

обводячи сміливим, блискучим поглядом зібрання.
— Віват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук підхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.
Младанович підійшов до Вероніки й притулив її голову до своїх грудей.
— Даруйте, панове, не можу стримати себе... це моя гордість і моя радість!
— І наша! — підхопив Кшемуський і поцілував у чоло Вероніку. У залі зчинився неймовірний гамір. Захоплені вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Вероніку так зворушило й схвилювало це загальне піднесення, що вона розплакалась і втекла.
Коли вгамувалися в залі голосні, радісні вигуки, Младанович заговорив знову:
— І пороху, і ядер, і рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежі, поглибити рів; поновити частоколи ми доручаємо й довіряємо панові Шафранському й полковникові Обуху. Все буде зроблено, але мені здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає ніякої, скрізь тихо. Раніше з'являлися де-не-де ватаги розбійників, а тепер стало зовсім тихо, спокійно.
— Та й по селах скрізь тихо, як на цвинтарі, — підтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.
— Оце саме й підозріло, — зауважив Обух.
— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.
— Ох, Єзус-Марія! — зітхнув плебан.
Це зітхання пронеслося по залу, як стогін безнадійно хворого, й знову збентежило зібрання й одігнало радісний настрій, що був спалахнув перед цим.
— Ти, вельможний мій пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Умані є графські полки, в котрих налічується понад чотири тисячі козаків, а козаки — хлопи... В разі повстання це бидло, ці пси прилучаться одразу ж до зграї собак...
— Не думаю, вельможний обозний, — відповів не зовсім упевнено губернатор, — козаки ці одержують таке утримання, якого не дасть їм ніхто, сім'ї їхні звільнені від панщини, наділені землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що ніяких кращих вигод не може дати їм повстання.
— Та ці ж хами відплатили вже раз чорною невдячністю! — докинув Кше-муський.
— Цілком справедливо, — підхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемінити хоч отаманів — настановити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Гонта... Про нього й до нас дійшли чутки, що то хитра бестія, — в душі зрадник і ненависник.
— Au nom du ciel! Це один з моїх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи і хоробрий, мов тигр.
— Ласкавий, як кіт, а в голові потаємна думка, — буркнув Кшемуський.
— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви більше, аніж хто інший, мусите знати про поведінку й настрій мого сотника, вашого найближчого підлеглого.
— Чесно кажучи, я можу ствердити тільки те, — відповів Обух, — що Гонта на службі старанний, у боях хоробрий, в ділах звитяжний, та, проте, він запеклий схизмат, а тому прихильності до католиків мати не може. До таємних же його помислів докопатися важко... але в очах його, помічаю я, бігають іноді зелені вогники.
— Ні, як собі хочете, а поки в мене немає фактів, які б навели на нього підозру, я Гонті вірю й ним дорожу, — заявив Младанович.
У цю мить на губернаторському подвір'ї пролунав тупіт кінських копит, знялася метушня.
Усі замовкли й насторожилися.
Через хвилину в залі з'явився хорунжий Младановича Фелікс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блідому обличчі застиг жах. За Голембицьким увійшло до залу кілька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелікса.
Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крісла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:
— Ясновельможний пане... Нещастя... На моє село Турову напали гайдамаки.
— Гайдамаки? — скрикнули вражені слухачі.
— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двір спалили, ксьондза, офіціалів і їх команду... перебили.
— О боже! — простогнав плебан.
— Pereat! —люто прошипів ксьондз.
— Атож, винищимо всіх! — вигукнув Стемпковський.
Але молодь, заціпенівши від несподіванки, не обізвалася на цей заклик.
— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: він кинувся, затримав оту бунтівливу наволоч, допоміг мені втекти, а сам потрапив на палю.
— Нещасний! Це засмутить графа... От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вірний слуга... він своєю жахливою смертю довів тепер, що на нього зводили наклеп.
— Так, Гонта... — почав був Голембицький, але від утоми й пережитого страху мало не зомлів. Його підтримали під руки Кребс і Шафранський, що стояли поруч.
— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вітальні почувся істеричний жіночий крик.
— Ні, бог уберіг, — з зусиллям відповів хорунжий, —

читати