Завантажити

вам, добрі люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всі переходьте на Слобожанщину, в нас усякі пільги й придоби... перше, всі однієї віри, й ніхто тобі не боронить молитися, а друге — добрі землі й займанщини — скільки оком сягнеш! Жидів теж у нас нема.
— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшині кривдити не дасть? — допитували недовірливо лівобережця.
— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж і звуть її матінкою!
— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельців, — хоч і як нам шкода рідні гнізда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кінця терпіти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, під охорону православної цариці, під її ласкаву руку.
— Не інакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обізвалися всі.
— Ви подавайтеся зі мною, — радив слобожанин, — та виберіть, облюбуйте землю... а потім і рушайте з богом!
— Правда, що з богом! — зауважив старший.
— Без нього не проберемося й до Дніпра: скрізь розставлена сторожа і переселенців та втікачів ловлять і б'ють, як собак...
В цей час пролунав з високої дзвіниці удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повітрі тремтливим гудінням і полинув перекатами в синяву задніпровських борів. Одразу примовкли всі прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третій... Благовістили на «Достойно».
Тим часом з нижніх печер підіймалася нескінченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольців. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум'яні, іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, — той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися...
При появі цього запорожця по всіх гуртках пробігло помітне пожвавлення.
— Залізняк! Полковник Залізняк!.. — загомоніли по дворищу, і всі попідводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
— Яким вітром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапці з висячим червоним верхом.
— Низовим, Свириде! — усміхнувся той ледь помітно.
— Гай, гай!... Здається, у вас той вітер затих... а верхній усе дме... північний...
— Поки не потягне з моря... — моргнув вусом запорожець і пішов далі.
Серед інших вискочила наперед і цікава Пріся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.
— Та куди ти, дзиго? — опирався той.
— Залізняк оно йде, бачиш? Залізняк, січовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували...
— Ага, ага! — зацікавився й хлопець.
— Ох, який же він, братику, славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному панові...
Залізняк, помітивши гарненьку дівчину, що не відривала від нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.
— Звідки ти, дівчино люба? — спитав її ласкаво Залізняк. — Видно, не тутешня? Пріся зашарілася й опустила очі.
— З Лисянки, вельможний пане, — відповів за неї парубок.
— З Лисянки? Що недалеко від Мотронинського монастиря? Так, так... Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?
— Вони, вони і є, я в них тепер служу...
— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дівчину.
На цей жарт запорожця ближчі з цікавих, що товпилися навколо, засміялися, а парубок, гордо вирівнявшись, відповів:
— Я, пане, брат їй рідний. Залізняк подивився на нього пильно.
— Мабуть, що й правда... а чиї будете?
— Данила Кушніра, титаря лисянського...
— Данила Кушніра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала мені когось близького... так живий ще старий Данило?
— Хвалити бога, живі, — насмілилась врешті докинути своє слово й дівчина.
— Радий, радий, моя маківко... Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ятає.
— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — відповіла вже сміливіше Пріся.
— Спасибі, сердечне спасибі! Перекажи йому, що обов'язково заїду в Лисянку побачитися з ним і з отцем Хомою.
І Залізняк, кивнувши головою, попрямував повз старців і калік до цвинтаря. Старці давно вже чекали своєї жертви, і ледве до них наблизився Залізняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всі разом свою звичайну пісню, пересипаючи її улесливими епітетами, зверненими до благодійника, що йшов повз них:
— Преславний лицарю, заступнику наш, благодійнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!
— Не вийте, всім дам! — гукнув запорожець і, дивлячись на всіх цих калік, з

читати