Завантажити

і звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душі немає за нашого тата: і вони ж титарі..
— Що ти, Прісю? — здригнув і парубок від тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?
— І ви попустили таке безправ'я, таку наругу? — обурився нарешті старий козак.
— Та з того й пішло, — пожвавіла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії... обдирав нещасних селян і забирав у наших попів землі та оддавав їх ксьондзам... Ну, так от заїхав він, на лихо, і в наше містечко, а за ним і жмикрутів-панів наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у світі божому робити? Мало людей у селі: молоді то на роботи пішли, то економи навмисне розіслали їх по далеких селах, а дома зосталися самі хворі, та діди, та жінота, та малі діти... Зібралися ми, руки ламаємо, а відсічі дати проти гвалту-насильства не можемо... А тут ще панські отамани ходять по хатах і загадують — кличуть до панського двору гарних дівчат і молодиць... Ну, всі були спершу заголосили і намірилися в ліс утікати... Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась і загадково посміхнулася оповідачка, — знайшлась і одрадила: «Однаково, — каже, — переловлять і закатують... Ми краще підемо та за потіху — потішимось і 'самі... хоч і закатують потім — так недаремно!»
— Ну, ну! — зацікавилися розповіддю слухачі й приступили ближче.
— Ну й пішли... прости наш гріх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всі чортові пани були передушені, а наших і слід завіяло!.. Один тільки начальник їхній утік... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втік, — додала молодиця з погрозливим рухом.
— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапці з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?
— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потім налетіла команда та й розправу вчинила по-розбійницькому.
— Та ви б сюди до нас тікали, — подав голос якийсь чоловік середнього віку, в довгій коричневій свитці, підперезаній широким зеленим поясом, як видно, міщанин, — у нас просторо й вільно, та и сама ясна цариця всіх православних закликає до себе... указом.
— Авжеж, на неї, неньку, тільки й надія! — обізвалися жінки, а чоловіки зітхнули.
Майже од самої дзвіниці до головної паперті стояли рядами старці й каліки:
цих останніх було найбільше, і дивно, що здебільшого вони були без правих рук і без лівих ніг; ці нещасні, покалічені, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю і на дерев'янку, прив'язану ремінцями до кульші. Далі, за цією групою, стояли теж каліки, тільки ноги в них не були поодрубувані, а лише зігнуті й поприв'язувані до дерев'янок, зате в багатьох одрізані були вуха або носи, повикручувані руки й вивернуті повіки очей.
Коли поблизу не було прочан, серед калік знімався тихий, стриманий, але буркотливий гомін. Це сперечалися за місця.
— Ти чого сюди вліз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусід.
— А що, братці? — обстоював той своє місце. — Се дім божий, тут усі рівні — коли Христовим іменем просимо, то які вже привілеї?
— А такі, — бурчав сусід, — що не лізь у чужий хлів; тут у кожного своє місце, можна сказати, вибите ногами.
— А хіба ти платиш за нього?
— Плачу.
— То й ми дамо, що належить, а місце і я витопчу... Тут усі рівні і перед богом, і перед людьми...
— А коли рівні, то й ставай отам у хвості!
— Ех, господи! Вже й без того нас порівняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привілеїв.
А в гурті менше покалічених точилися зовсім інші розмови.
— Ну, що нового приніс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусіда. — Звіра в Мотронинському немає?
— Є два добрі барлоги, і в Лебединському знайдеться, — відповів той тихо, — та полювати поки що трудно.
— Не прибуває Степовий, — зітхнув третій, — а тенета розставлені.
— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звідти ждуть красного звіра.
— То, виходить, і на влови? — вигукнув косоокий.
— Псюрників розвелося...
— Що ж, з них би й почати...
— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зітхав високий старець і, наглядівши пана або міщанина, що виходили з церкви, починав жалісно тягнути:
—Подайте, милостивці, подайте нещасному старцеві, мученикові за віру православну, християнську. Подайте за упокій родителів ваших, за свої душеньки, за прощення гріхів і за здравіє.
Слідом за заспівувачем підхоплював хор жебраків і супроводив обивателя, аж поки він не проходив крізь стрій простягнутих рук і не зникав за брамою, де теж іноді перекочувався, завмираючи акордом, хор інших, не допущених на церковне подвір'я старців.
За головним храмом, під мурованою високою стіною, в затінку розкішних лип сидів гурт селян середнього віку, худих, обшарпаних, і провадив тиху розмову з поселенцем Слобідської України.
— Кажу

читати