Завантажити

Гервасій, «нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки».
Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печорських церков, обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра... В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду... З садів линули співи солов'їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка... Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.
На широкому лаврському подвір'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір'я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір'ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика...
— Ой, лишенько! — не вгавала від подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дівчина, задираючи вгору свою голівку, уквітчану золотистою кульбабою й ліловими фіалками, щоб роздивитися хрест на дзвіниці. — І хто міг побудувати таку дзвіницю? Висока, височенна... Такого високого немає ні дуба, ні явора! Оно хрест аж за хмари ховається...
— А хто б же міг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святі! — промовила до дівчини літня жінка в намітці. — Будували сю дзвіницю дванадцять братів, будували, молилися й пестилися; тільки що збудують за рік — а воно і ввійде в землю, що вибудують — а воно і ввійде... Так ото п'ять літ минуло. Один брат не витримав, кинув і пішов собі; може, він не дуже постився абощо... тільки не витримав... а одинадцять братів заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рік будувати баню, а на ній золоте яблуко й хрест... Збудували, ченці і владика освятили все, а люди цілу ніч стояли на колінах та молилися... І що ж би ви думали? — звернулася оповідачка до всіх слухачів, що стовпилися коло неї. — На світанку вся дзвіниця вийшла з землі і вперлася хрестом у самі хмари...
— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотіли слухачі.
— І всі, кажуть, ці брати, що будували дзвіницю, в печерах? — поцікавився молодий, схожий на дівчину, парубок у простій, але гарно пошитій свитці.
— Там, тамечки всі до єдиного, — пояснила стара прочанка. — Одинадцять братів присвятилися й лягли рядочком у склепі печерному, а дванадцятий довго поневірявся по білому світі та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов і одразу до братів, що лежали вже нетлінні, та так тісно між стінами, що й місця не зоставили... От він, дванадцятий, — до них: «Що ж ви, брати мої любі, не зоставили мені, дванадцятому, місцечка та найменшого брата до себе не пустили?» І як він це сказав, так одразу одинадцять братів зсунулися ще щільніше й пустили дванадцятого до стіни: він зараз же ліг і проставився; тільки права нога не помістилася — мусив зігнути її...
— Ох, прости, господи, наші гріхи! — зітхнули жінки в білих намітках, — через те їх і звали «білоголовими».
— Ох, та й гарно ж тут, у святому місті, — рай раєм! — захоплювалася молода дівчина. — Куди не глянь — усе чудо та диво! І очей не одірвеш, а серце так і завмирає...
— Ти, дівонько, ось що скажи, — обізвався старий козак на дерев'янці, спираючись на милицю, — вільно тут усім молитися православним по рідному нашому благочестю, ніхто грецької віри не утискує, ніхто церков не руйнує, а ще прикрашає, і множаться вони щедротами царів і цариць православних, — від того й благоліпно тут усе.
— Так, такі — обізвалися на ці слова старіші прочани. — Тут благодать... а в нас... Хіба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православні церкви? Прокляті уніати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайні, хліви...
— Ох, так уже напосілися на нас напасники, гвалтівники, насильники наші, що кінець усім приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям і блискучими від гніву очима. — Накинулись на нас, як скажені собаки... Оно в нас, у Погребищі, церкву розвалили, батюшку повісили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалічили, майже все містечко спалили.
Усі похмуро замовкли.
— Матір божа! — сплеснула, руками молода дівчина, збліднувши, як полотно, при слові «титар»,

читати