Завантажити

силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам'яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!
— То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.
— Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам'яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер...
— Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків...
— Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!
— Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ...
— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, — може, жде вона тільки часу...
— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.
— Якщо їх буде тільки дві, а якщо їх набереться сто тисяч, тоді...
— Не набереться! Без Запорожжя, без Росії не повстане весь народ, бо вже стомили його всі утиски-муки, вмерла вже й надія.
— Авжеж, якщо найкращі сини одійдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнівно промовив Залізняк, — а якщо всі з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тоді й кволі стануть міцні, й вівці перекинуться на левів, і в горлиць повиростають кігті... Ні! — Залізняк стукнув кулаком по столі з такою силою, що важкі його ніжки заскрипіли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надія в нас, та не зарікаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам відаєш, що серцем воно незмінне... А коли що... то на всяку ж криву дірку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кілок. Якщо тільки це примусило тебе піти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зі мною на Січ! Живий бог і жива душа наша!
При останніх словах Залізняка якась сумна хмарка набігла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зітхання вирвалося з його грудей і завмерло в тиші, яка нараз закралася в сувору келію.
— Ні, пане полковнику, — промовив чернець після хвилинного мовчання, — прости мене сам і проси простити все наше славне товариство. Нехай борються ті, в кого є й сила, і надія, і віра, а я — мрець, умерла моя душа, і не людині воскресити її!
— Вона воскресне, воскресне, кажу тобі! — скрикнув Залізняк, підводячись з місця. — Ця темна келія, ці похмурі печери, пости й молитви заглушили в твоїй душі надію. Скинь тільки оцю страшну, чорну рясу, вирвись із цієї душної келії на світлий простір, дай війнути тобі в обличчя нашому вільному степовому вітру — і надія знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобі. — Залізняк підійшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпіння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить і однієї іскри, іскра знайдеться... вона вже...
У цей час легенький стук перервав його слова. Залізняк одразу урвав свою мову й хутко відійшов до вікна.
Найда підвівся з місця й одчинив двері.
У келію зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залізнякові, він промовив звичайне вітання і сказав, що превелебний отець архімандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з міста Києва прибули архімандрит Мотронинського монастиря і ясновельможний пан генеральний обозний Свічка з дочкою, що всі вже в трапезній і ждуть тільки пана полковника.
— Гаразд, — відповів Залізняк, глибоко переводячи подих. — Іду. А з тобою, друже мій, я не прощаюсь, — промовив він, обертаючись до Найди.
І нараз зупинився здивований, вражений раптовою зміною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей білий як полотно, тримаючись за стіну рукою. Здавалося, коли б не ця підпора, він не зміг би встояти на ногах. Чорна ряса підіймалася на його грудях високо й поривчасто.
— Не прощаюся, — сказав знов Залізняк, опускаючи свою руку на плече Найди. — Побачимося ще раз і поговоримо про все.
Молодий чернець нічого не відповів, — здавалося, він навіть не чув цих слів. Залізняк глянув на нього, з сумнівом похитав головою і, взявши з столу свою шапку, вийшов слідом за служкою на монастирський двір.
Як тільки двері за ним зачинилися» глибокий, тяжкий стогін вирвався з грудей ченця, і, закривши обличчя руками, він знесилено сів на свій дерев'яний тапчан.
II
У просторому, але суворо чернечому помешканні настоятеля Печорського монастиря сиділи вже за столом, у трапезнім покої, запрошені гості. Мурований двоповерховий будинок, де були архімандритські покої, стояв осібно праворуч від

читати