Завантажити

Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
П а ш к а. Невже Михайло?
К а т р я. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).
П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він - звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!
К а т р я. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна... Тільки навіщо було мене, дурну, дурманити? Віщувало серце мені, що не може того статися ніколи... і хотілося вірити, і не тулилося це у моїй голові... Виплакала вже я давно свої очі; уже давно по своїй надії і по собі справляю похорон... Тільки не сподівалася, щоб так немилосердно.
П а ш к а (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко! Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє - забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.
П а ш к а (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, - аж пашить!
К а т р я. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.
К а т р я. Удосвіта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть...
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, - попрощатись тільки... попрощатись тільки... попрощатись!..
П а ш к а. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно...
К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись хоч... глянуть, та й попрощатись навіки! Скажи йому, що я на його не серджусь... Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий... я йому стежки не переступлю! Побіжи-бо, голубочко! (Цілує руки їй).
П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
К а т р я. Ноги цілуватиму, тільки попроси! (Хоче нагнутись до ніг).
 
Пашка не допускає.
 
П а ш к а. Чи ти при собі? Приляж краще, голубко, отут на лаві! Я піду, побіжу, попрошу пана Павла, - може, він викличе.
К а т р я. Хіба Павло тут?
П а ш к а. А тут, приїхав оце... я його бачила.
К а т р я (сплеснула руками). Воже мій! Може, ти його мені посилаєш ца поміч, на пораду! Попроси і його, попроси, попроси! Розкажи йому... може, він моєму горю...
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу...
К а тр я. І Михайла, і Михайла!..
П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я - зараз!
 
В И Х І Д ІІІ
 
Катря сама.
 
К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, - ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня - публіка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, - зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду: закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти, несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
 
В И Х І Д IV
 
Катря і Харлампій.
 
Х а р л а м п і й (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось...
Х а р л а м п і й (увійшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку...
Х а р л а м п і й. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку... Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю...
Х а р л а м п і й. Не знаю! А з паничем... знаєш?
К а

читати