Завантажити

пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!
 
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
 
А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, - працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло - друга річ, а для мене самого...
М и х а й л о. Поки самого, а - усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...
П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
 
Михайло проводжа.
 
В И Х І Д ІІІ
 
Михайло сам; вертається з рушницею.
 
М и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, - і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде).
 
Декорація хутко міняється.
 
Картина 2
 
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч - тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.
 
В И Х І Д І
 
Дзвонариха стара і Катря.
 
Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хіба однією.
Д з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.
К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?
Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск - жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!
К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобі що?
К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...
К а т р я. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).
Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!
Д з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки,

читати