Завантажити

всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!
 
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
 
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір - погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка - сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день - потурбуємось, а нічка - наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...
 
Катря безнадійно сплеснула руками.
 
Завіса тихо спада
 
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
 
Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці - стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
 
В И Х І Д І
 
Харлампій, а далі Аннушка.
 
Х а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, - сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще - жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, - покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! - та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою

читати