Завантажити

лишень, що він не зостався з нами, я б йому довів, як він ухибив, гадаючи й твердячи, що на світі не було й нема мандрованих рицарів. Якби сії слова почув Ама-діс або хтось з його численного роду, не здобрішав би тим йогомость.
- Авжеж,- підхопив Санчо,- розполовинили б його одним махом-пахом, не кажи ти гранат або ж диню дрислівку. З такими людьми не жартуй! Закладаюсь, якби Рінальд Монтальванський почув бля-гузкання цього чолов'яги, присяй-Бі, він дав би йому таку зуботичку, що той три роки мовчав би та дихав. Став би він з ними на прю, живий з рук не виприснув би.
Дукиня вмирала зо сміху, слухаючи Санча, і їй здавалось, що джура ще кумедніший і навісніший, ніж його пан; та й багато хто поділяв тоді її думку. Зрештою Дон Кіхот заспокоївся, обід дійшов краю, і як зі столу прибрано, з'явилося четверо покойових, одна зі срібною мискою, друга з умивальницею, теж срібною, третя з двома сніжистими й гойними рушниками, перекинутими через плече, четверта, закасавши до ліктя рукави, тримала в білих руках (таки справді білих) округлий брусок доброго неаполітанського мила. Перша покойова зграбно й невимушено підставила миску під саму Дон Кіхотову бороду, а наш рицар на той церемоніал чудувався, але мовчав, думаючи, що так тут заведено не руки мити, а бороду. Тим-то випростав, як гусак, шию, і ту ж мить з умивальниці полилася вода, а покойова-милоносиця, збиваючи снігові пелехи (такої сліпучої білі був миляний шум), давай терти-скородити похилому рицареві не лише бороду, а й усе лице й навіть очі, тож він несамохіть замружився. Дук та дукиня, зовсім до цієї затії непричетні, збентежено чекали, чим же це химерне обливання завершиться. По-койова-цилюрниця, намиливши рясно Дон Кіхота, вдала, ніби вода вийшла, й послала по неї подругу з умивальницею, а сеньйор Дон Кіхот хай, мов, почекає. Подруга пішла, Дон Кіхот же зостався весь у милі, отож кумеднішої й чуднішої за його парсуну годі було уявити.
Всі присутні, а їх було чимало, торопіли на нього, а він сидів з приплющеними очима й намиленою бородою, смагла, аж чорна шия випростана на пів-аршина, просто диво дивне, як людям стало снаги й [487] такту не розреготатися. Покойові-шкодоробниці очей не сміли звести на своє панство, а в того гнів боровся зі сміхом, і воно не знало, як учинити покарати дівах за їхнє зухвальство чи вдарувати за втіху побачити обсміяного Дон Кіхота. Нарешті вернулася покойова з умивальницею, і Дон Кіхотове обливання щасливо завершено; тоді покойова з рушниками ретельно витерла насухо йому обличчя, по чому всі четверо покойових низенько й гречненько йому вклонились і рушили до виходу. Одначе дук, боячись як би Дон Кіхот не здогадався про каверзу, покликав покойову з мискою й мовив
- А зараз умий мене, але дивись, щоб води не забракло. Дівуля, тямовита й руча, підійшла й підставила миску дукові стемен-
нісінько так, як недавно Дон Кіхотові, інші моторно й горливо намилили й вимили йому лице, потім насухо витерли і вклонившись пішли собі. Згодом дук признався, що поклявся в разі як вони не умиють його достоту, як Дон Кіхота, покарати їх за зухвальство, та вони загладили свій переступ тим, що обачно згодилися умити з милом і дука. Санчо уважно пантрував той церемоніал обмивання і казав собі
- Ач, як ловко! А що, як тут заведено мити бороду не лише лицарям, а й джурам Богом, душею своєю свідчуся, я б не відмовився, а якби мене ще й бритвою поскромадили, це була б для мене суща розкіш!
- Що ти там бубониш, Санчо - спитала дукиня.
- Я ось що кажу, пані,- відрік він,- я зчаста чував, ніби при інших княженецьких дворах по обіді годиться мити руки, а не бороду. Отож не вчись розуму до старості, але до смерті, а втім ще кажуть наживешся, то й намучишся, хоть умитись ось так ніяка не мука, а втіха.
- Не журись, друже Санчо,- мовила дукиня,- скажу моїм покойовим, щоб вони не тільки обмили тебе, а й випрали, якщо буде потреба.
- Я б уже й за бороду був удячен,- відповів Санчо,- на разі цього доста, а там як Бог дасть.
- Чуєте, шафарю,- сказала дукиня,- об чім добрий Санчо просить Вволіть же його волю до цяти.
Шафар запевнив, що радніший душею все для йогом ос ті Санча зробити, пішов обідати і повів його з собою, а дук, дукиня й Дон Кіхот залишилися сидіти за столом, гомонячи про різну різнощ, одначе що не візьми, то все ратне ремесло та мандрована лицарія.
Дукиня попросила Дон Кіхота (в нього ж усе держиться голови!) обмалювати й обчеркнути вроду й риси сеньйори Дульсінеї Тобоської, бо як вірити, мовляв, стоустій славі про її гойність, то можна припустити, що це найслічніша істота на всім крузі земнім, ба навіть на всій Ламанчі. Дон Кіхот зітхнув ізглибока, вислухавши дукинине прохання, і сказав
- Аби я міг вийняти своє серце й покласти його перед очі вашої високості, ось тут, на цім столі, на якійсь таці, язик мій збувся б клопоту мовити про те, про що можна хіба що здумати думкою, бо тоді ваша достойність узріла б уяв її подобизну, в моє серце вкарбовану, та чи ж я зугарен списати й віддати найдокладніше, найдрібніше ліпоту незрівнянної

читати