Завантажити

повечеряли коштом Дон Кіхота гойного того вечора, як ніколи.
Ще спозаранку поїхав чолов'яга зі списами й галябардами, а як задніло, прийшли до Дон Кіхота попрощатися письмак і пахолок перший повертався додому, а другий збирався далі верстати путь, і Дон Кіхот дав йому на дорогу дванадцять реалів. Майстер Педро більше не ставав з Дон Кіхотом на прю, він-бо добре його знав. Він устав ні світ ні зоря і, підібравши недогибки свого вертепу й підхопивши мавпу, теж подався галайсвіта. Корчмар же, досі з Дон Кіхотом незнайомий, дивувався непомалу і його химородам, і його гойності. Санчо на розказ свого пана вельми гойно йому заплатив, і близько восьмої ранку, попрощавшись нарешті з корчмарем, рицар та його джура покинули заїзд і пустилися в дорогу, а ми з ними не поїдемо, бо нам пора розповісти про інші околичності, потрібні для розуміння сієї знакомитої історії.

РОЗДІЛ XXVII,
де псується, хто такий майстер Педро та його мавпа, а також оповідається про нещасливий для Дон Кіхота кінець пригоди з ослячим ревом, зовсім супротивний тому, ніж він собі зичив і замишляв
Сід Ахмет, дієписець сієї великої історії, такими словами розпочинає новий розділ
Присягаюсь яко християнин і католик... з чого його тлумач зауважує, що клятва Сіда Ахмета, з походження, безперечно, мавра, буцімто він християнин-католик, означає лишень ось що достоту як хри-стиянин-католик під час клятви присягається чи повинен присягатися говорити саму правду, так і він присягається, яко християнин-католик, говорити саму правду про Дон Кіхота і зокрема про те, хто такі майстер Педро та його мавпа-угадниця, здатна своїми віщуваннями викликати у всіх навколишніх селах здуміння і подив. Отож він мовить, що всі, хто першу частину цієї історії читав, пригадають, певне, собі Хінеса де Пасамонте, якого вкупі з іншими галерниками визволив Дон Кіхот у Сьєррі-Морені, і за це добродійство та голота злостива і зловорожа відплатила йому невдячністю і кийовим боєм. Той самий Хінес де Пасамонте, прозваний від Дон Кіхота Хінесиком Потягусиком, і поцупив у Санча Панси Сірого, проте в частині першій з вини друкарів вилетіло пояснення, як саме і коли все те скоїлося, через що багато читальників недомислилися і друкарський ляп ставили на карб авторові-забудькові. Та ось Хінес викрав Сірого з-під сонного Санча Панси і зробив це таким самим ярмісом і викрутасом, що й Брунело, коли при облозі Альбраки Сакрипант вихопив у нього з-під ніг коня. Як одзискав Санчо свого осла, ми вже розповідали. Той самий Хінес, боячись потрапити до [465] рук правосуддя й прийняти кару за незліченні свої шахрування та злочини (за ним їх стільки рахувалося і то таких розмаїтих, що він сам списав цілий томище), той самий Хінес постановив пробратися до королівства Арагонського, заліпити собі ліве око й пошитися в вертепни-ки, бо сіпати за нитки й показувати фиглі він був неабиякий мастак.
Отож ув одних християн, визволених з берберійського брану, він справив при нагоді мавпу та й вимуштрував її на умовний знак залазити до нього на плече й удавати, ніби щось нашіптує йому на вухо. І тепер, перш ніж нагрянути з своїм вертепом та мавпулею в якесь село, розпитував у сусідів чи там у людей обізнаних, що цікавого сталося в тім селі і з ким саме. От він усе те закмічував, і на почин звичайно розкладав вертеп і ставив то ту, то ту вертепну сценку, але всі незмінно веселі, втішні й широковідомі. А вже після вистави показував зручність і справність своєї мавпи, при цьому попереджав публіку, що вона вгадує минуле й теперішнє, а от щодо майбутнього не тімаха. За кожну відповідь він правив два реали, а з деяких ще дешевше, залежно від того, хто питав; коли ж зупинявся в людей, чиї таємниці знав, то хоч би вони, жалкуючи гроші, від розпитів утримувалися, він усе одно подавав мав-пулі знак, а потім об'являв, що вона сказала йому те-то й те-то, і таки вціляв у мету. Цим він неабияк прославився, і всі ходили за ним тічкою. Бистрий розумом, він придумував відповідь на льоту і нерідко відповідав вельми дотепно, а що в нього ніхто не розпитувався і не доскіпувався, звідки мавпа така вгадниця, то він лудою лудив усіх та знай начиняв капшук. І от, упавши в заїзд, упізнав він одразу Дон Кі-хота і Санча Пансу, а впізнавши, зумів завиграшки великим дивом здивувати і Дон Кіхота, і Санча Пансу, і всіх інших постояльців; правда, це б вийшло йому боком, якби Дон Кіхот, здіймаючи королю Марсилію голову й вибиваючи до ноги кінноту, затнув мечем трошки нижче,- та про це вже йшлося в передущому розділі.
Ото і все, що треба про майстра Педро та його мавпу розповісти. А тепер вернімося до Дон Кіхота з Ламанчі.
Виїхавши з заїзду, він поклав собі спершу навідати береги річки Ебро та її околиці, а потім рушити в місто Сарагосу, оскільки до турніру залишалося ще чимало часу. З цим наміром пустився у путь і за два дні дороги з ним не сталося нічого достойного опису, аж це третього дня, беручись на узгірок, почув він суремний рев, барабанний дріб та пальбу з пищалей. Він був подумав, що це йдуть жовніри, і, щоб глянути,

читати