Завантажити

розкішно понакривані, що тільки чудуйся та дивуйся, зіллють йому на руки амбровою та рожаною водою, посадять у крісло з кості слонової, всі ті панни услуговують йому за столом у дивнім мовчанні, приносять різнії потрави, і все ж то такі ласі, що очі розбігаються. Сидить він отак, трапезуючи, а тут музика грає, співає хтось, тільки [319] невідомо, як і звідки линуть ті згуки. А як рицар покріпиться їдою і зі столів поприбирають, він іноді розкинеться в кріслі, в зубах поколупає, як заведено, аж тут увійде до світлиці панна, краща за всіх, яких; він досі бачив, сяде побіч нього і почне розповідати, що це такий і такий замок, а вона сидить у ньому заворожена і ще про багато всяких речей - рицар дивує, а хто читає - розкошує. Не хочу про те надто широко розводитись, бо сказане мною в достатній мірі свідчить про те, що в кожному рицарському романі, в кожному розділі знайдеться щось утішного й цікавого для кожного читача. Тож хай ваша милость повірить мені і почитає ті книги,- вони розженуть вам тугу, як вона на душу наляже, вони вам духа вгору піднімуть, як він у вас клонитися почне. Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари. І хоч мене посадили оце в клітку, як божевільного, сподіваюся, проте, що, як Бог поможе і фортуна послужить, потужною правицею своєю здобуду я собі незабаром якесь королівство, а вже як стану королем, тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі - мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти.
Ледве Санчо зачув останні панові слова, зараз обізвався
- Пане мій Дон Кіхоте, ви тільки добудьте мені те грапство, що ви його так твердо обіцяєте і я так певно сподіваюсь, а я вже ручуся, що стане в мене кебети ним орудувати; як же й не стане, то чув я, що є на світі такі люди, які беруть од великих панів маєтності їхні в оренду чи в посесію, а за те платять річно скільки там вийде чиншу; вони дають усьому порядок, а пан сидить собі, ручки склавши, та й гадки не має, бо гроші йому пливуть. Отак же і я зроблю - не буду сам тим ділом морочитись, пущу все в оренду і житиму з тієї ренти паном на всю губу, а люди собі як хоч.
- Із ратами то воно так, брате Санчо,- зауважив каноник,- а тільки суди судити в своїх володіннях має сам властитель, і тут уже треба доброго розуму і, головне, доброї волі, щоб справуватися як слід, бо коли того не буде з самого початку, то вже потім не зведеш кінців з кінцями. Господь благословляє добрі наміри людей простодушних, а лукаві наміри премудрих руйнує.
- Я тої хвилозопії несвідомий,- сказав Санчо Панса,- одно тільки знаю аби мені грапство, то я вже ним укерую, бо душа в мене не з лопуцька, така, як у всіх, а тіла на двох вистачить, у своєму панстві зумію панувати незгірше всякого короля. А як буду панувати, то робитиму що хочу; а як робитиму що хочу, то чинитиму свою волю; а як чинитиму свою волю, то буду задоволений; а як буду задоволений, то [320] нічого мені більше не треба; а як мені нічого більше не треба, то це вже все, амінь. Дайте мені тільки панство, а там уже з Богом, до побачення, мовляв, сліпий невидющому.
- Твоя філософія, як ти кажеш, не така вже й погана, Санчо,- зауважив каноник,- але в справі графства можна ще було б немало всякого сказати.
Тут упав йому в річ Дон Кіхот.
- Не знаю, що тут іще можна сказати; щодо мене, то я беру приклад з великого Амадіса Гальського, який зробив свого джуру графом Суходільного острова. Отож і я можу з чистим сумлінням зробити графом мого Санча Пансу, бо такого доброго джури не було, певне, в жодного мандрованого рицаря.
Каноник був глибоко вражений тими доладними нісенітницями (якщо нісенітниці можуть бути доладними), яких наговорив Дон Кіхот, оповідаючи пригоду Рицаря Озера, і не виходив із дива, думаючи, як глибоко запали в душу гідальгові баламутні образи прочитаних книг; не менше дивувала його й дурість Санча, який так щиро прагнув і так певно сподівався графства, що обіцяв йому пан. Тим часом слуги його ясновелебності повернулися з корчми і привели мула, нав'юченого харчовим припасом. Розіслали вони тут же килим на зеленім моріжку під деревом, у холодочку, та й посідали всі полуднувати, а для підвідчи-ка то воно й краще було, волам добрий попас.
От сидять вони, трапезують, аж чують - дзвіночок десь задзеленчав, і віття тернове поблизу зашуміло; за яку хвильку з гущавини вискочила гарненька кізочка

читати