Завантажити

нии$ кажуть, наприклад, «рицар ордену св. Іоанна» або «рицар Алькантария так давніш говорено «рицар із Дванадцяти Перів», бо до того ордену обрано було й прийнято дванадцятеро лицарів, рівних своїми заслугам ми. Немає також ніякого сумніву, що був Сід, що був Бернардо делі Карпіо, а от в оповіданнях про їхні подвиги чимало є, на мою думку^ непевного. А що ваша милость казала про кілка, який нібито Петрові належав і зберігається в королівській збройниці поряд із сідлом Баб'є^ ки, то тут я вже каюся чи то з мого недоуцтва, чи з недобачення я його там не помітив; сідло ще роздивився, а кілка не зауважив, хоть він, казала ваша милость, такий великий.
- А все ж таки він там є,- заперечив Дон Кіхот,- і коли хочете знати, його ще шкурою телячою обгорнуто, щоб цвіллю не брався.
- Може, й так,- сказав каноник,- але саном моїм клянуся, я не пригадую, аби там його бачив. Та даймо на те, що він там справді є - то ще не доказ, щоб я повірив усім небилицям про всяких Амадісів та силу-силенну інших рицарів, які в романах описані, та й вашій милості, такій поважній, добрій і розсудливій людині, не годилось би вважати за правду всі ті безлічні й безглузді вигадки, які містяться в тих баламутних рицарських романах.

РОЗДІЛ L,
Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події
- Овва! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,- виходить, що всі вони брехливі Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив - все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє «О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття». А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється - де б ви думали - серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські. І небо там, здається йому, ясніше, і сонце дужче яскріє, мов помолодшало; а це де взявся перед очима гай пречудовий, дерева там усе майні та ряснолисті, зелень така яра, що любо глянути, а слух же тобі голублять пташечки дрібні та розмаїті, що незліченними зграями пурхають-в'ються поміж віттям переплетеним. А он і струмок дзюркоче, рине хвилею чистою та прозорою, мов кришталь, по пісочку дрібному та камінчиках білих, сказав би, по щирому золоту та перлах добірних. Он водограй кунштов-ний з яспису многоцвітного та вилощеного мармуру, а он другий, впоряджений в гротесковому стилі, виложений мушельками дрібними та крученими равликовими хатками, білими й жовтими, а впереміш кинуто де-де і кришталю мигтючого, і штучного смарагду,- і все то те хо.ч ніби й безладно, а так ладно зроблено, так штудерно споруджено, що здається, ніби мистецтво, наслідуючи природу, перемогло її й перевершило. А ось показується раптом пишний замок чи розкішний палац мури щирозлоті, зубці діамантові, брами гіацинтові; аж ряхтить увесь од алмазів, карбункулів, рубінів, перлів, золота й смарагду, та не тільки матер'ялом цінний він і вартний, а й самою будівлею своєю. Після такого дива на що там іще й дивитися А є на що; дивіться - он із брами замкової вигронюються панни двірські в препишному барвистому одінні; якби я почав робом романів рицарських їх описувати, то, мабуть, довіку не скінчив би. Та ось одна панна, з-між усіх найясніша, бере за руку рицаря, що так одважно кинувся в кипляче озеро, веде його мовчки до замку чи до палацу препишного, а там роздягне догола, скупає в літеплій купелі, змастить йому все тіло мастями запахущими, надягне на нього сорочку з найтоншого єдвабу, пропахчену всю парфумами, а там друга вже панна плаща йому на плечі накине, Що вартий, кажуть, цілого міста або ще й з надтом. А що ж буде далі Далі, кажуть нам, поведуть його до другої світлиці, де стоять уже столи, так

читати