Завантажити

1
Почувала себе так, ніби вона – скажімо, віолончель, яка тільки й чекає, внутрішньо захлинаючись від нетерпіння, що в і н ось-ось, нарешті, візьме її собі поміж ніг (від однієї мислі про це обсипає пульсуючим приском, усе нутро паленіє, стає не порожнистим, а гаряче-об'ємним), підтягне всі струни на кілочки грифу – струни ці ніби чомусь не зверху, а протягнуті всередині її тремтячого тіла, і в і н накручує їх, ті струни-нерви...
Але до чого тут віолончель? Хто з них – інструмент, на якому грає інший? Та й усе розпочалося з голосу – й о г о голосу...
Вона не могла розвести, розділити на якісь два різнокольорові пасма свою густу, круто замішану ненависть до нього, що раз по раз вибухала в ній, здіймаючи важку, з якогось глибокого мулистого дна, кров, і немилосердний потяг до всього того, що було ним: його запаху, який чула на віддалі, ніби собака, і через котрий ставала умить вологою і податливою; його летючої пружної ходи, його тренованого щільного тіла, а надто – його голосу, що один він, особливо у сяйливій інтимній темряві, уводив, ні, просто-таки вкидав у транс упокорення, жадання, підлеглості й зверхності водночас.
Раніше, до нього, вона й не уявляла собі, що може бути такою, що насправді є такою, і ця зустріч із собою, непередбачуваною, невідомою, цілком іншою, ніж вона знала себе, лякала і захмелювала, бо вона ніби опинялася в чужій подобі, ніби проживала паралельне життя водночас зі своїм. Мука і захват, хміль і розпука, ненависть і жага.
Це ж про нього думала: „Мужчина мого життя..“

2
Як там Фреді Меркюрі співає – “Гуляю сам по собі“?
Вона так само сказала собі: гуляю сама-одна, ніяких женихів-кавалерів, моя Дана зі мною, будемо разом рости у своєму садочку... Я — не перша й не остання... “Неповна сім'я“? Мене ці слова не лякають, я свого сімейного щастя вже наїлася по самісінькі вуха, по саму зав'язку (а що це означає— зав'язка?)
Десь приблизно такі внутрішні слова (мислимо ж ми дивними формами, це й не зовсім слова, а невідь-що роїться-ворушиться невидимо у мозку і вилітає із голови, ніби райдужні мильні бульбашки, і тут-таки вони лопаються, пролетівши якусь мить-віддаль у повітрі: так думка заступає думку, і сама людина ледве встигає за ними, хоч ніби ж сама їх і продукує...) стонадцять разів прокручувала Ольга, залишившись із пятирічною Богданою після розлучення, а потім і повторювати перестала: увійшло у плоть і кров, як само собою зрозуміле. Що кому доводити?
Але недарма ж, мабуть, у дитинстві мама морочила їй голову: Олю, дитино, і як ти той хлібчик їси? Скільки вже тобі повторювати? Весь час біля тарілки — два шматки! Два кусники! Дивись, а то два чоловіка в тебе буде!
Олі маленькій усе було важко дотямити причину прикрої інтонації маминої, бо хіба це так погано: два замість одного? Що більше — то краще!
Чому, маючи найтверезіші плани, при тверезому, як мовиться, розумі, бажаючи собі тільки добра (невже хтось бажає собі самому зла?) насправді чинимо, буває, таки ніби всупереч, наче назло собі? І якраз тоді, коли ніхто нас не змушує діяти так, як ми діємо?

Ольга мала звичайне редакційне завдання: інтерв'ю з керівником хору „Пропілеї“, який останнім часом важко стало упіймати в Києві: закордонні гастролі за гастролями – і все за рахунок іноземних спонсорів. Знайшовши визнання, славу по світах, „Пропілеї“ стали модними й на рідних теренах. І ось нарешті – концерт у столичній філармонії. Хоча Ольга попередньо домовилася з імпозантним маестро Козелецьким про розмову, та після концерту він відшліфованим жестом поправив шапку свого сивого волосся і трохи криво усміхнувся (чи вже набридли йому ті інтерв'ю?): „Пані шановна, наш Павло Смоляк розкаже вам геть усе. Я старий стомлений чоловік, а він...“
Нічого собі „старий стомлений“, подумала Ольга. Його енергії вистачило б на всіх присутніх у залі, недаремно диригенти довго житуть, але вона, зрештою, не проти й Смоляка. Смоляк — потрясаючий баритон, соліст найвищого класу, голосом серце виймає, а які в нього важкі темні кучері, пронизливі карі очі й оспівана на бороді ямка... Ну й звичайний для співаків чудовий торс, груди, які розпирають вилоги фрака. Ольга давно знала і любила його тембр – досі як слухачка та й годі, вона і в думці не мала підступатися до того Смоляка: інтуїтивно боялася зруйнувати своє зачарування саме від голосу, до того ж не любила красивих мужчин, але сам Козелецький одразу привів свого соліста перед її ясні очі просто попід руку. „Знайомтеся...“
Скільки вони просиділи за кулісами, розмовляючи, а потім під дощем перестрибували калюжі, шукаючи, де б сховатися в кав'яренці, – Ольга достеменно не пам'ятає, але наговорилися аж так, що двох касет по шістдесят хвилин їй не вистачило. Та головне, звісно, не в касетах, а в тому, що вона — пропала. Ах, – так і сказало Ользі її серце, – ти пропала, голубко, пропала. Мужчина мого

читати