Завантажити

рідній культурі. Нас оцінить наш народ. До національної культури він не доріс, але ми створили національну промисловість, ми дали йому роботу й хліб.
— Єрунда! — знову встряв до розмови Хоменків шуряк.— Мій молодший прикажчик одержує більше, ніж на твоїх тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки від свого прикажчика, а ти від свого майстра... На них не треба зважати. Вважайте тільки на себе.
Що вам треба, те й робіть... Щождо того, щоб довести свій рід, то це нісенітниця. От гільдії — це я ціню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, він з п'яною байдужістю махнув рукою:
— А ч... ч...орт з вами!.. — і подався до гурту з пляшкою в одній руці і келихом у другій, розхлюпуючи з пляшки вино.
Тимчасом Сава Гаврилович розкривав свої думки, з якими, певне, носився давно:
— Народ! Наш бідний народ! Пригадуєте, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича:
 
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд...
 
Дуже гіркі рядки, а правдиві... Та й справді, що може дати земля народові? Злидні — і більш нічого. Народові не потрібна земля — вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тільки не земля — вона вимагає поту, щоб родити, і висисає з бідного народу всі сили. Народ мусить ненавидіти землю! Нехай поміщики люблять землю — на ній стоять їх палаци. Вона дає їм багатство... Народ мусить іти на фабрику... Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, ніж заможний селянин, їй-бо... Не вірите?
— А хто ж,— запитав Коцюбинський,— буде постачати вам сировину?
Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонів тютюну, що вислизнули в нього з-під рук, і на душі в нього стало гірко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. І він відповідав Коцюбинському:
— Хазяї й поміщики... А селянам бракує земельки навіть на хліб для дітей. З них ніякі постачальники для мене... Тільки хазяї, тільки поміщики...
Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсім недоречно. Все ж таки він не витримав і натякнув:
— Здається, на ваших фабриках були заворушення... і зовсім недавно?..
— Страйк! — вигукнув з гордістю Сава Гаврилович.— Справжній страйк, які бувають на кожному порядному підприємстві...
В його голосі Коцюбинський почув ноту хвалькуватості: Хоменко хотів скидатись на великого капіталіста. А проте не без підстав...
_— Ну, та їхня не взяла! Моя взяла! А їхня подумала, погедзькалася, та й,— він оглянувєя довкола, певне бажаючи сказати непристойність, але заради Михайла Михайловича втримався і тільки зареготав.
Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало захоплювати полемічне завзяття.
— Чия ж це — їхня?
— Робочі...
— Народ, значить?..
— Ні, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвідці, бунтарі... Чоловік собі чесно робить, одержує, що полагається, і нічого більш не хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й починає йому теревені розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде... Ну, зрештою, чоловік не камінь: роздовбає-таки його пройдисвіт... А потім страйк, бунт... А від цього мені збитки.
Коцюбинський вирішив дошкулити йому.
— Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подібній ситуації ви користуєтеся послугами поліції, яка придушує все передове, гуманне. Для цього вона й існує.
Хоменко замислився. Він мав талант підприємця, вузький талант ділка, а в політичних питаннях часто. був безпорадний. Він підіймав пляшки з килима і приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов мадеру і налив чарку. Прополоскав собі зуби і проковтнув вино.
— Сьогоднішня поліція,— сказав він,— це наші найманці. Ми їм платимо, вони нам роблять.
— Як це зрозуміти?
— А тут немає особливої мудрості,— лукаво підморгнув він.— Думаєте, поліцмейстер мені за спасибі допомагає?.. Авжеж!.. Сподівайтеся!.. Це шахрай із шахраїв такий, що із рідного батька злупить, а з мене й тим паче. Кобила «Ластівка», чистокровна англічанка, вже на його стайні... Це — раз. Браслет золотий його дружині на іменини — це два... Поки що цього вистачить, навіть з авансом на майбутнє...
Обурений Коцюбинський підвівся. Але Хоменко ,вхопив його за руку.
— Не поспішайте. Ще рано. Ми ось поїдемо зараз закінчувати до мене.
— В мене сьогодні бракує часу. Я, мабуть, не поїду…
— І не думайте тікати... Я ше вам до ладу своєї справи не розповів. Я вам ще про професорів розповім, що беруть хабарі не гірш за поліцмейстера...
Він гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирішив: тікати звідси й забути про цю останню свою слабкість... Але в його уяві на мить постало прекрасне обличчя Григорія Камищука — його голубі очі з імлою, білява чуприна, могутні плечі... І Коцюбинський не втримався:
— У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання навіть... Серед робітників вашої чернігівської фабрики, арештованих і відданих під

читати