Завантажити

взяли, а до нього не пустили: слідство іде провадять...
Камищук трохи помовчав і додав:
— Зійшлося нас біля тюрми, старих, сила-силенна... Багато тепер таких батьків у Расєї...
— А на чиєму заводі працював Григорій останнім часом? — запитав Михайло Михайлович.
— Та у Хоменка ж.
Перед світанком вони пішли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад... І здавалося йому, то він теж в'язень, замкнений, забутий і нерозгаданий, бо одні не хочуть збагнути його, а інші про нього мало знають... Не вирватися йому з своєї самотності, як з тюрми. Горький... Але до нього тисячі, тисячі верст!..
Чути, як стугонить шатунами машина. Продирається вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть уві сні, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках.
Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернігівської пристані. Самітно зійшов з пароплава Михайло Михайлович і пішов, бувши не в силі відмахнутися від своїх нічних дум.
Дома, в своєму кабінеті, на робочому столі він знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розірвав конверт і вийняв аркуш поштового паперу. Радісний і зворушений, прочитав:
«Дорогой Михаил Михайлович!
Скажу попросту — очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей!
А. Пешков».
Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто знає — може, він належить до типу людей з природженим неспокійним мисленням? Можливо, все це від того, що він хворий на десяток хвороб і один місяць капрійського повітря не надовго освіжив його. Він тільки знає, що рік у рік йому важче.
І ось, коли прочитав листа від Горького, листа з далекої-далекої далини, — здалося йому, що серед хмурої грізної ночі хтось близький і дорогий простягнув йому руку і привітав, як брат.
Щодня приходив він до Олексія Максимовича, і один одному щиро звіряли вони свої діла і мрії. Він певен: коли Горький простягає йому дружню руку — значить, він вартий цього рукостискання. Це — винагорода йому за його надто велику частку страждань. Він був там, дихав тим повітрям тоді, коли погляди найвидатніших культурних людей звертались туди з надією і подякою.
Коцюбинський пригадав Франкові слова про Горького, і йому було радісно, що й знаменитий галичанин оцінив і зрозумів до кінця капрійського вигнанця. Син коваля, галицький колос рідного слова теж не побоявся навколишньої рутини, консерватизму і висловив своє поважне слово дружби й приязні до людини з серцем Данко і бунтівливим почуттям буревісника.
Але що треба робити?
Тепер він знав прекрасне, повноцінна життя, і туга за ним часом хвилювала його. Та він був безсилий покинути тихий Чернігів, город сіверян, що ховався в лісах і тванях осторонь великих доріг.
Біля будинку земства зустрів Марину. Прозорий осінній ранок міцно бадьорив. Був добрий настрій. Та вона боялася спізнитись на роботу. В місті починали ходити якісь чутки про її сестру Надію, а через це і на неї починали позирати скоса в земстві, їй не треба псувати собі репутацію хорошої працівниці.
Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настрої. Сьогодні вона не мала для нього нічого радісного. Останніми днями її сестра внесла в родину смуток і роздум. Це почалося з дня арешту Григорія Камищука. І тому, коли Коцюбинський запитав її про Надію, вона розповіла те, про що догадувалась.
— Знаєш, мені здається,— сказала вона,— що, окрім підпільної роботи, в Надії й Камищука були й інші зв'язки.
— Що з нею?
— Четвертий день не виходить з дому, удає хвору.
Я знаю, що вона зовсім не хвора, і це лякає мене. В Надії надто сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу.
— Я знаю Надію і не вірю в її розпач,— відповів Коцюбинський. — Депресія невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто владно опанувала її.
— Ти ж знаєш, у нашій родині Надія для всіх здається загадковою. І що далі, то більше... Мати страждає через Надію, бо вважає себе винною в її вихованні. Тепер Григорія перевезли до київської тюрми, і Надія теж збирається до Києва. І я певна: вона давно вже поїхала б, коли б не остерігалась: адже про неї є різні непевні поголоски і, очевидно, вона під негласним наглядом... Звичайно, їй не слід їхати зразу вслід за Григорієм.
— Добре, що вона не виїхала. Я зустрів старого Камищука, і він казав, що Григорія цими днями знову перевозять до Чернігова. Так і перекажи Надії і передай їй мій привіт. Скажи, що я хочу з нею поговорити.
Марина вдячно подивилась в очі Михайлові Михайловичу.
— Ти хочеш трохи втішити її?
— Ні, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука.
— Не збагну... Як?
— Як — не знаю... Буду радитися з досвідченими людьми.
Думка про звільнення Григорія Камищука виникла в нього відразу, як тільки він почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне рішення: він мусить взятися за

читати