Завантажити

холодом... Все ж краще, ніж тіснота й задуха.
І Коцюбинський вихоплюється з каюти і східцями знову поспішає на порожню цієї пізньої доби палубу. Вже не видно й туману. Річка як утоптана стежка серед густої темряви.
Ось тепер можна трохи й походити. На палубі — хоч би людина. Вітер немовби послабшав. Все ж трохи холодно, і коротке осіннє пальто не гріє. Михайло Михайлович ходить на передній палубі — від димаря до носа, де на щоглі висить блідий, заспаний ліхтар. На берегах не видно нічого, і Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе... Але як ще далеко до ранку, а спати йому цієї ночі, напевне, не пощастить.
Пароплав пропливає повз якесь село. Плещуться біля пароплава окремі хвилі пізньої парубоцької пісні. Потім ніч робиться ще чорніша, густішає — здається, пароплав загрузає в мороці.
Раптом збоку хтось промовляє:
— Михайловичу!..
З несподіванки Коцюбинський різко обертається на голос. Як це він не помітив відразу: адже ж тут, біля нього, на порожньому ящику сидить якась людина. Коцюбинський нахиляється, приглядається до обличчя.
— Що — не впізнали? Та це ж я, Камищук...
— А-а... Це ви... Пізнав,— полегшено відповідає Михайло Михайлович.— Чого це ви не пішли вниз? Холодно ж.
І він раптом сідає поруч старого Камищука. Той трохи відсувається, щоб звільнити місце, і повертає своє заховане до половини в широку бороду обличчя до Коцюбинського.
— А мені не холодно — яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи і вас прикрию од вітру.
З старого сторожа і рибалки був добрий співбесідник.
— То у яких же справах їздили до Києва? — питався Михайло Михайлович.
Але старий не відповідав. Він мовчав кілька хвилин, щось обмірковуючи. Потім запитав сам, і помітно було, що це своє запитання він підготував давно:
— Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Він часто давав Камищукові свої книжки і пам'ятав, що в старого тепер його збірники «Знание», де вперше надрукована «Мати» Горького. Він розповів про свою зустріч з великим письменником на Капрі, розповів, як там працює Горький.
— А скажіть, Михайловичу... по неграмотності докучаю вам своїми балачками... Горький з самого життя списав Павла і стару Нилівну, чи просто вигадав?
— З життя сормовських робітників...
Камищук раптом полегшено зітхнув і жвавим, радісним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, раніше.
— Значить, тільки назвав інакше, щоб люди, бува, не пізнали... Бо за такі діла вдасть не милує... Я так і думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотності, сумнівався... А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбій, і їй радісно було за сина муку прийняти... Михайловичу, та це ж із самої жизні нашої... Сина закували, значить, мати чи там... батько, коли є, мусить діло його провадити, не поступатися й трохи... Михайловичу, книжки я прочитав, а не віддам зразу... Хай ще полежать. Тільки ви не сумнівайтеся, я їх нікому... Сам читатиму. І поверну вам в порядку, акуратно...
Він знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд.
Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив:
— А ще обіцяли ви мені одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про селян... Якою дорогою йти сільській бідноті. Ще торік обіцяли. Тільки не сумнівайтесь нікому не дам і нікому не скажу, що брав у вас... Мабуть, забули про обіцянку.
Але Коцюбинський не забув. Він і справді обіцяв ще торік Камищукові брошуру Леніна «К деревенской бедноте». Цю брошуру, видану в Женеві, подарував Коцюбинському в Києві в 1905 році один знайомий партійний діяч, який прочитав перед тим першу частину «Fata morgana». Після цієї брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завісу з картини його села, і він побачив як ніколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрії. З того часу він почав стежити за судовим процесом вихвостівських селян, виїздив на судові сесії до інших міст губернії. Як усе це допомогло йому!
Брошуру Леніна він дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього.
— Гаразд,— сказав він Камищукові,— днів через чотири я вам дам її прочитати.
І подумав: «Та хіба ж можна було б не дати старому цю книжку».
Камищук скрутив помацки цигарку і навіть струсив долонею розсипану махорку з колін, хоч її уночі й не було видно.
— Михайловичу,— протягнув він майже пошепки.— Хочеться мені розказати вам про своє діло... Посидьте трохи... Нікому не говорив я, боявся...
Коцюбинський повернувся до нього обличчям, і Камищук зовсім тихо промовив:
— Сина в мене, Григорія, поліція забрала... Попервах держали в тюрмі в Чернігові, а це затребувано у Київ. У Лук'янівській тепер. Трусили в хаті, питалися про бомажки якісь... Нічого не знайшли. Вирядився у Київ — передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорія побачитись. Передачу

читати