Завантажити

графиня Уварова.
Розкопали десь древнього Іловайського, що сам по собі нагадував археологічну знахідку. На з’їзд він з’явився у віцмундирі, підтримунаний попід руки. Його появу зустріли навіть віршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский…
Активізувався серед своєї групи вірнопідданих губернський предводитель дворянства Комаровський.
А в залі з ненавистю шукав своїх супротивників невгамонний і єксцентричний Савенко.
З’їзд був оголошений святом російської православної інтелігенції. Михайло Михайлович відразу ж назвав це збіговище образою для кращої, демократичної інтелігенції і насильницьким приниженням її перед жандармським чоботом.
І справді. Коли серед численних привітальних телеграм — від митрополита Флавіана, Сухомлинова, генерал-губернатора і інших — почали читати телеграму чернігівського земства, її не дали закінчити. Ледве встигли прочитати: «На світанні нового життя вітаємо вступ у друге тисячоліття славної історичної путі. Будемо вірити в поліпшення умов нашого життя...», як зала дворянського зібрання, де лише годину тому всі в побожному настрої вислухували урочистий молебень на честь з'їзду, задвигтіла від гуркоту, вигуків, метушні. Чорносотенні делегати влаштували шумову обструкцію, намагаючись не дати пролунати в залі жодному «єретичному» слову.
А хтось із делегатів виліз на стільця і, перекриваючи всіх своїм басом, горлав на всю залу: «Чорний ворон ніколи не почервоніє...»
Якийсь дідусь намагався підтримати цей вигук своїм хрипким «ура», але його не почули...
І протягом усього з'їзду голос передових учених звучав кволо і потопав у шумі збіговиська.
Коли організатори з'їзду спробували через місцеву українську інтелігенцію влаштувати виступ видатних кобзарів, то Коцюбинський та ще дехто з кола їх знайомих доклали всіх зусиль, щоб ця спроба зустріла бойкот. Співці народу не повинні були виступати перед цими людцями.
В ці дні Коцюбинський був знервований. Марина помічала це й розуміла причини. В статистичному бюро під час роботи вона поклала йому на стіл записку: «Вгамуй свої нерви й не хвилюйся: однаково ти безсилий боротися з ними. А допомоги тобі ніхто не подасть...»
Так, треба було діяти, боротися... Та він не знав, з ким і як.. В дні загального приниження культурного Чернігова він ходив пригнічений і лютий. Просвітянські «спільники» відмовились слухати його порад. Більше того: зібралась група, яка піднесла з'їздові урочисту адресу і взяла активну учасгь у засіданнях «археологів». Розлютований Коцюбинський підняв у «Просвіті» бурю і назвав цих людей негідниками, а з'їзд — напівхуліганським. його лайка на адресу з'їзду набула розголосу.
Слід було чекати неприємностей. Та не до них було тепер.
Він викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабіяеті.
— Коли закінчується це хамство?
— Кажуть, сьогодні ввечері,— відповів, як завжди спокійний, але готовий до всього гострого і уїдливого, Чиж.
— На завтра я скликаю раду «Просвіти»... Я не хочу більше бруднити своє ім'я співробітництвом з друзями чорної сотні. Я ставлю своєю метою боротьбу з ними як і з тими просвітянами, що хочуть повести нашу культуру шляхом Грінченка, Пчілки і подібних до них. І якщо їх більшість у проводі «Просвіти», то, щоб з ними боротися, треба спочатку покинути «Просвіту».
Чиж сидів у своїй улюбленій позі — потонувши в глибокому кріслі. Він поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса і поволі й глибокодумно проказав:
— Я теж не хочу мати нічого спільного з цими людьми.
Після служби вони обидва пішли до «Просвіти» — треба було організувати на завтра термінове засідання ради.
Ввечері другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з'явився на засідання точно о восьмій. Але ще нікого не було. З'явився Чиж і відразу ж поринув у крісло, з якого тепер стирчали по сторонах тільки гострі кінці його вусів. Коцюбинський чекав. Він опанував себе в такій мірі, що навіть зміг сісти за свою чергову роботу. Взагалі після вчорашньої розмови з Чижем він почував себе міцнішим і рішучішим. Він знав, що дехто його підтримуватиме.
Члени ради не сходились. Коцюбинський розумів: усі знали, в якій справі їх кликано і, певне, вирішили не приходити зовсім. Проте, згодом прийшло кілька прихильників Коцюбинського і дехто з опозиції. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвідати, що робиться в «Просвіті». Було ясно: засідання навмисне зірвано. Більшість членів ради, очевидно, була зацікавлена відкласти важливе засідання на невизначений час.
І справді, почав дехто говорити про те, щоб відкласти засідання ради. Михайло Михайлович обурився. Він говорив рівним, але підкреслено гострим тоном. У цьому тоні відчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися ні перед чим.
— Якщо їх більшість...— промовив він з виразом гидливості на обличчі...
— Кого? — перервав, виступаючи наперед, Прокопенко.
— Тих, що разом з вами, пане, вітали

читати