Завантажити

до одного гіркого для обох нас переконання.
— Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужі і маємо волю...
— Але ти мене спочатку вислухаєш?..
— Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме і кого ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі і ворогів твоїх... і друзів. Коцюбинському здалося, що він здригнувся. Він теж думав про друзів і ворогів... Тепер він слухав уважніше.
— Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колі людей один з твоїх опонентів сказав про тебе, немовби ти зовсім не демократ, а тільки вдаєш із себе такого?..
— Це було свинство, демагогія… Для подібного обвинувачення не було ніяких підстав.
— А що йому до того — є підстави чи немає?.. Головне — очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподібність брехні... Одні цьому не повірять, зате повірять інші. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивникові відчутного удару. Доберуться подібні людці і до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера і напишуть у газеті всякої небувальщини про побут відомого українського письменника. Наші взаємини їх цікавитимуть тільки як привід для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладі або в порушенні основ сім'ї...
— Мовчи, Марино.
— Не слід мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тільки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелів, коли подібні брудні чутки пролунають по Чернігову, а можливо й далі.... Тоді вже вони вживуть усіх заходів, щоб тебе зацькувати. І хто знає,— може, їм пощастить досягти свого.
— Ніколи! — вигукнув обурено Коцюбинський.— Ті, що знають мене, ніколи не поймуть віри.
— Ну, то повірять ті, що менше знають тебе...
— Але що ж ти хочеш пропонувати? Кілька хвилин Марина не відповідала. Тоді продовжувала:
— Я хочу лише довести, що необов'язково гинути під поїздом, як це було з Кареніною. Можна загинути під чоботом своїх же приятелів...
— Марино,— після довгої мовчанки заговорив нарешті Михайло Михайлович,— Маринко, але ж ти потрібна мені. Чотири роки нашої дружби зріднили нас. Хто ж у мене є, окрім тебе? Ніколи наші взаємини не скидалися на флірт, перелюбство. Невже ж ми повинні розійтися тепер тільки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такі слабкодухі, щоб так легко поступатися?..
Місяць підбився високо і світив їм збоку в обличчя.
— Ти не покинеш мене ніколи. Я навіть не уявляю цього.
— Але ж ти знову забуваєш...
— Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд...
— Ні, залиш — зайве...
Коцюбинський підвівся. І Марина раптом згадала, яким приходив він завжди на їх зустрічі. Скільки веселощів, дотепності, скільки жвавості і жартів виявляв він тоді. Скільки винахідливості і глибини ховалося в його думках!.. Тепер... І що тяжче було йому розв'язувати заплутані вузли, тим більше безсилою піти від нього почувала себе Марина.
— Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Він зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, підтримуючи Марину однією рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човні.
Низькі береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкістю.
Марина промовила:
— Чернігів засмоктує нас.
— Що ти хочеш сказати?
— Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звідси, то покинь це місто тимчасово, хоч на кілька місяців.
— Чому ти раптом згадала про це?
— Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березі. Тобі потрібне не тільки лікування в лікарів, тобі потрібне нове сонце, нові люди, якесь нове життя, бодай на кілька місяців.
І Коцюбинський раптом непомітно всміхнувся радісною, теплою усмішкою: вона знову немов відгадала його думки...
Він простяг до Марини руки і, торкаючись її теплих ніжних долонь, промовив:
— Ти пригадуєш — ми разом читали сторінки з романа «Мати»?
— Звичайно. Чому ти згадав про це?
— Я поїду до Горького. Ще тоді, коли ми читали «Мати», я остаточно вирішив їхати до нього. Це не так легко здійснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслідуючи загальну моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дістати відповідь, чи був самогубством вчинок Кареніної... Але я поїду до Горького. Там нове сонце, нові люди... Хоч на один місяць я покину цю прокляту тюрму і вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав і схопив за ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку від Чижа, що не дочекався його. Сміливий адвокат в досить дошкульному тоні писав своєму другові: «Радійте. Є чутки, що ваші просвітяни вітатимуть археологічний з'їзд чорносотенців. Хай живе мерзота!.. Цілую мого нещасного друга. Чиж».
 
Одного разу після, роботи Коцюбинський зустрівся недалеко від статбюро з сестрою Марини — Надією Загірною. Було помітно, що вона чекала його на вулиці.

читати