Завантажити

декламації і жестів.
В паузах він, не поспішаючи, оглядав присутніх. Загірна й Камищук сиділи поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крізь вікно. Камищук поводився трохи незвичайно. Спочатку він був тільки уважний. Потім, коли в оповіданні вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими рухами скрутив цигарку і запалив. І далі він весь час скрипів стільцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено поглядав на нього, але він на це не зважав. Нахилявся вперед і забував навіть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло.
Коцюбинський прочитав, як Лазар повісив дівчину, в якої золоті волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, і тіло дівчини в білому мішку закрутилося на ній. Камищук раптом підвівся, міцно вхопився за гнуту спинку стільця поперед себе і немов хотів стрімголов кинутися в бійку. Очі заясніли, заблищали... Він не сідав, поки й не закінчилося оповідання.
Потім, коли розмови були саме в розпалі, Коцюбинський вийшов відпочити на свіже повітря. Він помітив, як за кілька хвилин перед ним вийшов Камищук. Тепер він стояв під вишнею, ледве помітний в вечірньому мороці. Михайло Михайлович підійшов. Він помітив, як нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук.
Вийшло так, що вони не говорили про читаний твір. Михайло Михайлович бачив, що молодий робітник якось надмірно схвильований. Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про книжки, які він читає, про Петербург, де бував Коцюбинський і куди вабило Камищука. Потім Коцюбинського покликали: прийшла Віра Іустинівна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змісту, але не така термінова, щоб дружині треба було через неї забиватися аж на протилежну околицю міста і показати Коцюбинському телеграму на годину-дві раніше, ніж він міг би її прочитати вдома.
Михайло Михайлович розумів, що дружина прийшла не для того, щоб передати телеграму. І не тому, що вона думала, ніби він міг зустрітися тут з Мариною, йому добре відоме було самолюбство Віри Іустинівни. Вона ніколи не пішла б спеціально для того, щоб перешкодити їх зустрічі. Причини, очевидно, були інші.
І вони незабаром вияснились.
Увечері до Коцюбинського зайшов давній знайомий — Левицький. Він попередив Віру Іустинівну про характер літературного вечора, що про нього довідався він, зустрівши випадково Судиму і Прокопенка. Він трохи налякав Віру Іустинівну, і вона сама поспішила до чоловіка. До речі, для цього був видимий привід — телеграма.
Коцюбинський мріяв, як тільки звільнять з-під арешту сестру, взяти відпустку місяців на два і їхати на Капрі. Ольгу незабаром звільнили. Та від подорожі за кордон довелося відмовитися і в цьому році. Знову бракувало грошей.
Великий борг чернігівському банкові висів повсякчас над головою. Відтоді, як була куплена невеличка садиба на Сіверянській вулиці, борг тяжів над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банкові черговий внесок і проценти. Михайло Михайлович поспішно писав благальні листи знайомим по різних редакціях і видавництвах. Його рятували.
Аркуш розкішного паперу від чернігівського міського банку лежав у нього на столі. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подібні листи.
«Щоб уникнути публікації про продаж закладеного Вашого нерухомого майна. Правління Банку покірно просить Вас поспішити з внесенням належних від Вас термінових виплат».
Зібрано було всі заощадження, зроблено дрібні позички в друзів, приєднано гроші, відкладені на лікування й подорож,— і все це довелося віднести до банківської каси. Та й інші справи зовсім не спріяли тривалому виїзду з Чернігова.
Вже напередодні археологичного з’їзду Коцюбинський довідався, хто саме з просвітян готується вітати з’їзд. Він негайно заявив, що в тому разі, коли це робитиметься від імені «Просвіти», він вийде з ради і взагалі покине товариство. Частина членів ради схвалювала тактику Коцюбинського, інші висловлювались проти нього. Були й такі, що утримувались і мовчали, але в їх мовчанці було мало втіхи.
Наближався день відкриття з’їзду. Чекали на графиню Уварову. Чернігівські вірнопіддані поводились нахабно і захвало. Попи по церквах виголошували проповіді про «богоспасаємий град Чернігів і його тисячолітні святині».
Перед самим з’їздом приїхав у ролі почітного гостя відомий журналист і не менш відомий чорносотенець Анатолій Савенко. Він співробітничав у таких погромницьких органах, як «Киевлянин» і «Новое время». З’їзд міг стати головною подією для преси.
Савенка зустрічали з помпою на вокзалі вузкоколійної залізниці, що зв’язувала Чернігів з Крутами. Напередодні з’їзду ввечері його прийняв у себе губернатор.
Чимала частина місцевої інтелігенції вважала ці дні історичним святом для рідного міста. В зв’язку з цим «святом» багато єврейської людності заздалегідь обачно утекла з Чернігова…
Нарешті відкрився з’їзд. Головувала на урочистому засіданні

читати