Завантажити

свій обов'язок перед родиною, яка зв'язує його й яку він не в праві покинути. У нього було четверо дітей, і Марина сама не уявляла, як це він би зважився їх покинути. Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його.
Коцюбинський писав, що ні він, ні вона по-справжньому ніколи не вірили в можливість їх одруження, хоч і мріяли про це. Він був одвертий з нею і не приховав того, що дружина і мати вимагали від нього обіцянки ніколи не кидати родини, і він не зміг опиратися їх вимогам. Щождо їх дальших взаємин, то він звірявся на Марину: як вона скаже, так і буде. Тепер, коли цілком ясно, що перспектива її взаємин з ним ніколи не завершиться так, як вони колись мріяли, тільки їй, Марині, надається право визначити надалі їх відносини. Він підкориться її слову.
І коли відчуття несподіваного удару минуло, вона прийшла до висновку, що лист його промовляє тільки за те, що Михайло Михайлович вкрай дезорієнтований, розгублений і, можливо, хворий. Між рядками його листа вона відчула розгубленість і зламану волю її друга, сильної і благородної людини.
Марина твердо вирішила, приїхавши, сказати Коцюбинському про своє бажання припинити їх інтимні стосунки. Коли ж для цього їй доведеться піти з посади в земстві, щоб не зустрічатися з ним щодня, вона, не думаючи, зважиться й на це. їй було тяжко.
Пора було повертатись до Чернігова, відпустка незабаром минала. Але Марина навмисне затрималася в Петербурзі ще на кілька днів, щоб у чернігівській атмосфері встиг розвіятися задушливий дим від цього конфлікту в родині Коцюбинських.
Вона мала рацію. Минуло кілька днів, і в родині Коцюбинських розвіялась нервозність і схвильованість, викликані останніми подіями. Віра Іустинівна трохи заспокоїлась, переконавшись, що Михайло Михайлович не замислив нічого страшного, його роман з Мариною Загірною, на її думку, був звичайнісіньким фліртом, і ніяка, мовляв, розумна і обачна, з тверезим розумом дружина не робитиме з цього страшної родинної драми.
Щождо Михайла Михайловича, то він ці дні ходив мовчазний і більше замкнений в собі, ніж до того. Помітно було, що вся ця історія кепсько вплинула на його й без того понівечене здоров'я. Останнім часом він зробився більш сутулий, схуд на обличчі. Тільки, як і раніше, блистіли його чорні оксамитові очі і різко вимальовувались на матовому обличчі невеличкі, трохи закручені вгору вуса. Він зазнав v житті стільки всіляких прикростей, що навчився терпіти, навчився переборювати й не такі життьові труднощі.
І ось нарешті за дверима однієї з кімнат статбюро він раптом почув знайомий, грудний голос Марини. Коцюбинський в радісній тривозі підвів голову. В його кабінеті не було нікого. Він швидко і рвучко відчинив двері до кімнати співробітників. Але біля Загірної стояли інші службовці, з якими вона віталась після відпустки. Марина безтурботно і весело щось розповідала. І Михайло Михайлович заховав у собі свою радість. Він теж привітався до неї, запитав, як їй відпочивалося, і пройшов далі, хоч йому й не було потреби туди йти.
Того дня він непомітно поклав на її стіл листа. Він написав їй: «Люба моя! Не зважай на листи, які ти одержала останніми днями від мене. Я дуже багато пережив останнім часом. Здається, всі біди, які судилося мені зустріти в своєму житті, збіглися до мене саме тепер. Хмари громадяться на нашому горизонті. І невідомо як і невідомо де можна було б вкритися від них.
Чи ж уявляєш ти, що значить в такий лихий час втратити близьку людину, яку любиш і цінуєш над усе, в якої знаходиш заспокоєння і розраду?
Я зараз не маю сили тверезо все обміркувати. Почуваю — мало що розумію в усьому, що сталося. Знаю тільки, що мені боляче, безконечно боляче і тяжко. Часом — усе байдуже. Якась апатія і тупий біль. Біль загострюється, коли думаю про тебе. Бажав би дуже, щоб ти менше страждала і в моїй провині перед тобою знайшла бодай маленьку втіху. Гнівайся на мене, але я й зараз у ставленні до тебе такий же, який був завжди...»
Але й Марині було нелегко. Коли Михайло Михайлович привітався й пішов, і вона глянула вслід йому, то була вражена його виглядом. Здавалося, він зазнав важкої тривалої хвороби. Пішла до свого стола й низько нахилилась над паперами, щоб ніхто з подруг не бачив її обличчя.
Крізь останні листи Коцюбинського, як крізь нові великі вікна, линуло світло на їх взаємини. І ясно їй тепер, що мрії її не здійсняться ніколи і не можуть здійснитись. Що не їхня воля тут вирішує.
І в тисячу разів краще спинитися, сказати самим собі: годі. Треба мати здоровий глузд і не дурити самих себе дитячими мріями.
Довкола неї схилились над своїми столами подруги. Чому вони спокійні і щасливі, а вона терпить муку? Чому минають літа її, а вона шукає і не знаходить собі затишного кутка?..
Адже їй уже цілих двадцять вісім років. Чого чекати?.. Її подруги значно молодші за неї. В кожної з них є вже своя родина і тихий радісний відпочинок після роботи. А хіба вона не має права на такий же

читати