Завантажити

слідство, є один, якого я знаю,— Григорій Камищук. З приводу нього в мене є до вас справа.
— Ну, ось, бачите, навіть справа, а ви тікаєте... Хто ж у лісі про справи говорить?.. Це тільки дома... Наше товариство не таке страшне, щоб від нього тікати вам.
Хоменко знав про популярність письменника Коцюбинського не тільки серед українських читацьких кіл, але й у Росії і навіть за кордоном. Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Він цінив Коцюбинського, хоч майже не був обізнаний з його творчістю. Хоменко розумів, що коректній вдачі письменника багато чого в цьому колі не подобається, і це вражало гонор фабриканта: українському письменникові не по собі серед справжніх українців!..
Він м'яко взяв за лікоть свого гостя:
— Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадій, мій шуряк, не до вподоби... Купчисько!.. Він і мені не до серця. Ось повернемося додому і вкладемо його — нехай собі дрихне. Ми на нього не зважаємо і ви не зважайте. В тверезому стані його ще можна терпіти, а як вип'є — реп'ях...
Недалеко з'явилась Розалія Юхимівна, яка щось шукала в траві, удаючи, що не бачить чоловіка й Коцюбинського.
— Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. — гукнув Сава Гаврилович.— Михайло Михайлович хоче тікати додому. Ми йому не до вподоби...
Вона, удаючи примхливу дівчинку, підбігла до них.
— Ай, ай... як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже наші женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нізащо!..
Обравши зручну мить, вона прошептала чоловікові:
— Яка тут кішка пробігла між вами?
— А біс його розбере... Він не любить п'яних, делікатний... Аркадій тут нісенітницю верзякав... Я перед ним сп'яна прохопився, що поліцмейстеру хабара дав... Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати і якось умовити, залагодити... А то ще, бува, де ляпне... Не обберешся біди...
— Ти тюхтій... — презирливо відповіла вона й пішла до гурту, де вже був і Михайло Михайлович.
 
Було помітно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам. Він мав час подумати і вже догадувався, в чому полягатиме прохання Коцюбинського, тим більше, що вже знав, про кого йтиме мова.
Тоді, пересилюючи свої почуття, Михайло Михайлович сказав:
— Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз і не час, треба мені дещо викласти вам.
— Е... е... гаразд... — промимрив той і раптом узяв рішучий тон, — то підемо до мого кабінету.
Вони прийшли до розкішно вбраного великого кабінету. Видно, тут порядкувала рука Розалії Юхимівни. Виконаний олійними фарбами, старовинний, схожий на ікону, портрет якогось Хоменкового прадіда, десяток дрібних фотографій, серед яких був і маленький фотопортрет Хоменкового кума — чернігівського поліцмейстера...
Хоменко майже ліг на канапі. Коцюбинський сів оддалік, біля стола. Він був утомлений і роздратований. Проте він умів стримувати свої почуття.
— Діловий у вас настрій, Михаиле Михайловичу...
— Ні, я просто користуюся з нагоди...
— Прошу, прошу... Я з радістю... Коцюбинський вирішив розрубати вузол одним махом.
— Саво Гавриловичу, ви маєте повну змогу довести громадянству свою гуманність, примусити багатьох людей бути вам зобов'язаними, якщо вживете заходів до звільнення з-під арешту вашого робітника Григорія Камищука.
— Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. — перелякався Хоменко.
— Це потрібно не вам, звичайно, і не мені... а йому, його батькам. Є багато причин, щоб бачити його на волі... А головне — сама людина: таких, як він, мало, їх майже немає...
— Але ж я не влада, не прокурор, я в цій справі — ніщо...
— Ні, ви можете зробити багато. Не відмовляйтесь цим. Навряд відмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите.
Коцюбинському раптом спало на думку, що він принижує себе цим проханням. Справді, ніколи йому ще не доводилось когось так просити. А тут він прийшов до людини, до якої не має особливої поваги, пересидів з. нею мало не цілий день і тепер просить... Та він відразу ж відкинув ці думки: він не для себе...
Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повільно мислив, зорієнтувався:
— І до того, бачите, мені не треба, щоб якийсь пройдисвіт баламутив мені людей.
— Ви можете не приймати його більше на свою фабрику.
Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, і він наказав принести вина. Потім уважно прислухався до слів Коцюбинського. Принесли вино. Він налив два келихи.
— Прошу... За народним звичаєм, де сперечаються, там і п'ють.
— Не питиму. Це мені шкодить.
— Прошу — це легеньке...
— Не можу. Хоменко випив сам.
— За ваше здоров'я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную і поважаю. Щождо моєї гуманності, яку, як ви сказали, треба довести, то хіба е такі добрі люди, що не ймуть віри в неї? Хіба мало я зробив людям хіба мало чим мені зобов'язані люди? Ображаєте ви мене, Михаиле Михайловичу...
Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима.

читати