Завантажити

загорнутого в горсет, од тонкої загорілої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею.
Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.
— Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? — спитав Лаврін.
— До якого села тобі треба? — спитала дівчина, і її голос рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.
— До того села, звідкіля ти сама, — сказав Лавріи.
— Не питай, бо швидко старий будеш, — сказала дівчина й осміхнулась.
290
Вона задивилася на Лавріна.
Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на війя, і махав батогом на воли.
“Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!” — подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна.
Дівчина пішла уперед. Лаврін погнав воли за нею. Йому хотілось, щоб вона йшла як можна тихіше, як можна довше, щоб надивитись на неї.
— Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврін.
— Щоб мати не лаяли, — одказала дівчина.
— А де ж ти була?
— Панські буряки полола за Россю, а це йду додому, — сказала дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше, розмовляючи з парубком.
— Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?
— З Бієвець, — сказала дівчина, — а тобі навіщо?
— А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
— Мелашка. Оце, який ти цікавий!
— А як твого батька прозивають?
— Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? — спитала дівчина й засміялась. — А ти сам бієвський?
— Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
— А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
— Та це мене батько послав... — сказав Лаврін та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась в лісок і знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку.
В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерева ще горіли на червоному вечірньому сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.
Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.
Мелашка заспівала пісні. Пішов гук по лісі і розлився по долині срібною луною.
“Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини”, — подумав Лаврін. Він скочив з воза, кинув воли й пішов стежкою поруч з Мелашкою. Дівчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервоніла й спустила очі вниз.
Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед її красою.
— Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого батька.
В Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в густому гіллі.
— Наша хата край села в яру, на Западинцях, — сказала вона дуже тихо й зовсім спустила вії на щоки.
Воли помалу плентались дорогою. Лаврін мовчав, і Мелашка мовчала.
В лісі було тихо, як у хаті. Здавалось, ліс уже дрімав, засипав і тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.
— Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.
Мелашка засоромилась і дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, і знов у лісі стало тихо, як у хаті.
— Твоя краса, твої чорні брови неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я” — знов почав Лаврін.
По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврін замовк.
Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди розкидані попід горами.
— Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! — сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці вузької тісної долини.
Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по

читати