Завантажити

хвилину вирiшну...
Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступає в тiнь.
Ярослав
(про себе).
Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,
I цiлий день нудьга стискає груди,
Немов судьба мене востаннє судить
За всi мої чесноти i вини...
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пiзнати ходи,
Куди i як вони його ведуть,
Але як вiрний буде вiн народу,
То зрештою натрапить вiрну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що менi вiщує ця тривога?
Чия рука... Якого духа злого
Знов пiдняла на мене божий бич...
Тiнь Святополка бачив я цю нiч...
Казав менi вiн реготом пекельним -
А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй
Не ти, а я на Альтi подолав?
То як би нас народ тодi судив?
Обидва ж ми одного лiгва вовки,
I руки в нас обох в кровi братiв...
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
I окаянним звався Ярослав...
Невже це правда?
Ні! Брехня! Здолав
Я ворогiв не для своєї слави,
А щоб з'єднати Руськую державу
I запровести спокiй на землi.
А вiн чужих покликав королiв
I був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собi вiнець князiвський взяти.
Тому народ i допомiг менi,
А не йому в смертельнiй цiй борнi!
 
(Проходить).
 
Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма... аби вперед рушав.
 
Вбiгає схвильована Милуша й кидається до Журейка.
 
Ж у р е й к о
Милушо! Рiдна!
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чекає нас - збирайся, до зорi,
Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть...
Покинуть все... домiвку, батька, Київ,
Могили рiднi...
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорiє,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв...
То як же ти не хочеш вiльну долю
З твоїм коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко... Не можу ж я без болю
Покинуть Київ... Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба... Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму... невже лишать вiтчизну,
Могили... батька...
 
(Плаче).
 
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплюється).
Зажди, благаю... хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати...
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта... можуть-бо почуть,
 
Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.

III
 
Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.
 
В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.
 
Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,
З'єднати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
 
1 Лель - бог кохання.
 
М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що їх без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря... нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай нiхто його не замутить...
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху моєму...
I хто ж його тепер освiтить...
 
До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється

читати