Завантажити

ближче ночі, тим більше оживав.
Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили урадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, в вухах пробрязкувало срібло та золото, світ цілий бачився йому огромним ринком, на котрім він єдиний праводавець, він сам бере весь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов ніколи і не бували, бо тепер, — думав Герман, — коли його щастя вернуло, коли діла ідуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, — але не тепер. Так думав Герман і сильно в то вірив і був би непомалу зачудувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, котра б могла їй розказати. Він прецінь сам був такий пан, — він розказав, і совість з усіма своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!
Прийшовши домів, він сейчас запитав, що робить Готліб.
— Спит еще, — відповіла служниця.
— А не вставав за той час?
— Ні, не вставав.
— Ну, то добре, — проворкотав Герман і пішов до світлиці, в котрій находилася каса і де мала відбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна, вертгеймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав в них, виписував якісь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, вор котячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера.
Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею линув до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Се був чоловік відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, котрий весь свій вік прожив чужою волею і в котрого не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на вид) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як власне, хоть сеся утіха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любові до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, він платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вірник чув се дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім тім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і за що. Се вже сталося йому другою натурою.
— Матію, Матію, — кликнув вірник, відхиливши двері, ведучі до сіней, — Матію, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!
Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх товпа, стоячи в сінях і ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Півторака, котрого кості нині видобуто.
— Говоріт собі що хочете, — кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, — говоріт що хочете, а я кажу все, що бідному Іванові хтось прислужився!.. Як мя ту видите!
— Як то може бути? — заганули довкола ріпники.
— Я вже знаю, що говорю, — відповів Матій, сплюнувши.
— Ба, але хто ж би то такий? — спитали ріпники. — Хіба небіжчик що завинив кому?
— Ей, де там завинив, — відізвався Митро, що стояв побіч Матія, опертий о одвірок, — але хоть би чоловік і святий був, а вороги найдутся. Чи то нині за ворога тяжко?..
— Коби так за що друге, як за лихого чоловіка, — віді звалося кілька голосів.
— Матію, ходіт сюди! — закликав вірник, підхиливши двері. Але Матій сидів недвижно, пикаючи люльку, і не чув клику. Він мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якісь важкі споминки пересувалися по його голові, а він силувався зібрати їх докупи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.
— Матію, чи ти оглух, чи що такого? — пищав вірник в дверях. — Кілько разів маю кликати?
Матій за гамором і задумою і сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече і сказав:
— А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.
— А тріс би-с, жидівська пуго! — проворкотів Матій, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднілася понад всіх других ріпників. Товпа проступилася, і Матій супокійним і важким поступом увійшов до Германової світлиці.
— Мусит щось старий знати, — сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. — Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого.
— Господь там знає! Може, і єсть що... А то чути, що він ту віддавна вже, надивився на тутошні порядки.
— Та що то з того всего вийде, — відізвався якийсь немолодий вже ріпник з .кута, — ції ту хто допімнесь за бідним робітником? От, був, жив, мучився, а відтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!
— Вже ви так не говоріт, — відповів

читати