Завантажити

Митро, — а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, то не з'їздила комісія? Гет випитували всіх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, і не посадили жида до криминалу?
— Ба-а-а! — відповів ріпник з кута. — То було що інше, а се що інше. Чень же Матій сам на свої очі не видів, хто небіжчика пхнув в яму. Бо якби був видів, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На суді того доказати не здужає, і з цілої хмари буде пшик замість дощу!
А Маті й тим часом стояв в світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матія і о чім хоче з ним бесідувати.
— Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij!
— Gut, gut, — відворкнув Герман, кінчачи рахунки, по чім обернувся до Матія.
— То ти був в ямі нині, як тоті кості найдено? — спитав Герман, відразу приступаючи до речі.
— Я, — відповів коротко Матій, немов віддавна вже надіявся такого питання.
— Я чув... що ти там... того... говорив другим, що ніби... ніби знаєш, хто то був такий?..
Голос Германа був якийсь непевний, він чув, що в його нутрі щось буриться.
— А знаю. То був робітник Іван Півторак, що два роки тому десь подівся, лишивши жінку з дитиною.
Виговоривши твердим і різким голосом сі слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий як крейда, коліна замітно дилькотали під ним, — здавалося, що туй-туй упаде.
— А ти почім то знаєш? — питав далі Герман, поволі і досить супокійне.
— Я пізнав небіжчика по перстені, що був у него на пальці.
— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на то?
— Можу сто раз, не раз.
Герман задумався. Матієва твердість почала його мішати. «Прийдеся тягатися на судах, — подумав він собі. — Яким способом чоловік в яму упав? Певно, неосторожність! Лихо, треба кару платити, клопіт!» Роздумуючи ее, Герман дивився на Матія і замітив на лиці його щось таке, немов старий ріпник не досказав всього.
— Що? Може, маєш єще що сказати? — спитав Герман, зачудуваний таємничим виразом Матієвого лиця.
— Та я... — почав непевним голосом Матій, — я... би пану сказав ще пару слів... ні, я хотів би дещо розпитати, але...
— Питай, що там такого, чому не говориш...
Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі.
— Geh nur a bissei weg, — сказав він до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тілько сили — кроку зробити війненим голосом він промимрив:
— Warrrum kann er... auch so... nicht?
Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блідість, тота дрож, тото помішання? Герман сидів як вритий і чудувався.
— Ja, aber was ist dir? Bist du krank?
— О ja... ja... ja... hab mich erkдl... tet, — npoлепотів вірник, забуваючи о нинішній спеці.
— Erkдltet? — замітив спроволока Герман. — No, nо, geh und schlaf dich ausi
— Abe... be... ber bitte, ich ka... ka... kann noch... vielleicht... wozu bra... brauch ich gehen?..
— Ich sag' dir du sollst gehen! — скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вірник, тривожно обзираючись, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.
— Ну, що маєш питати? Говори! — сказав Герман по його відході.
Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом:
— Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?
— А нащо ж тобі тото? — спитав зачудуваний Герман.
— А так, я прошу.
Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталога.
— До осені, десь так... тиждень по покрові.
— Як, як? — спитав Матій. — Тиждень, кажете, по покрові?
— А так, покрови було в суботу, — ось туй записано, — а він ще другу суботу виплату взяв за цілий квартал, 75 ринських.
— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але сейчас успокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по покрові. А яєго на самої покрови послідний раз видів.
— Де?
— В трахтарні, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловіком.
— З ким?
— Я вже і забув... Але що то значит, — пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яті, — відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.
— Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?
— Та так, але я гадав...
— Що, що?
— Та нічо, нічо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!
Матій, сказавши се, скулився, згорбився і відійшов к порогові, а ціле його лице виражало один

читати