Завантажити

лампи нової конструкції! Що ж мені мож закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, то се зовсім природна річ. Значит, я не маю нічо на своїй совісті, немаючого тим гризтися! навіть думати о тім нема що! ...»
Так міркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила весь його супокій. І справді, вона, мов на Германів розказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час від часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, іцо страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла і що найменший сильніший дотик, найменше потрясіння може наново її розбудити.
Він підійшов к другій ямі в веселім настрої. Йому хотілося забічи ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло сеї ями, і для того легко йому буде доконатися, чи варті тоті люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка к дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту на м'якій глині, і заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосіб надзирання був у нього не новина, і всі майже робітники знали о тім, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть зарібку, говорячи: «А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!» А коли бідолаха-ріпник починав суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив ріпникові жандармами і казав вірникові як стій викидати його за двері.
Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхід, через котрий входило досередини трохи світла, відбитого від сусідньої кошари, — проте Германові легко було розглянути все, що діялося всередині. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, — видко було, що іно що спустили одного вспід і ждали дзвінка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тільки третій при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов і сам став машиною. А коло входу сидів малий заталапаний хлопчина — лип'яр, котрий звичайно вибирав з-поміж глини дрібні грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, він дрімав, опертися плечима о стіну; його худі брудні руки висіли безвладно долі боками, а долоні лежали в глині.
Дзвінка не чути, — робітники балакають.
— Слухай, чого так нині нашого пана хлопець летів задиханий до вітця? Так, мовби хто гнав за ним!..
— А що, — певно, грошей потребує! Ей, то тобі, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видів не раз в Дрогобичі, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грішми то так розмітує, — де що видит, зараз біжит, купує, поламає, попсує та й знов біжит далі, знов купує!
— Добре ему дуріти, коли є за що. Розмітує людською працею, розвергло би ему кості!
— А знаєте, — докинув той, що при млинку, — я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що він не згине своєю смертею. Протренькає вітцеві тисячі та й піде людей розбивати.
— Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тоті жаб'ячі очі подивити, то аж чоловіка морозом перейме!
— То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда і на третім поколіню відомстится!
— Бийте плішки, бийте плішки! — крикнув спросоння здріманий лип'яр і прокинувся. Германів погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зів'яле і вихуджєне, — і йому перемигнуло в думці повне, червоне лице сина. Він сам не знав, що таке вразило його при тій згадці, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синові робітники.
— Що такого, що Мирон не звонит? — спитав той від млинка. — Ану, закричіт там до него, що з ним?
Один з тих, що стояли при корбі, нахилився, прикляк над яму і крикнув щосили:
— Мироне, Мироне!
Відповіді не було. Робітники поглянули на себе в німім ожиданні, колесо млинка закрутилося з подвійною живістю, малий лип'яр непевним, хитким поступом підійшов к ямі, випуливши очі і не зовсім понімаючи, що се таке робиться. Герман глядів і слухав.
— Мироне, Мироне, чи живий ти? Обізвись! Знов хвиля мовчанки, — з ями голосу не чути ніякого.
Холодний мороз пробігає по жилах робітників, їх лиця
бліднуть, вони в тривозі позирають по собі.
— Тягнім догори, швидко, — може, не дай боже чого, — нещастє!..
— Тягнім, тягнім!..
Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою...
Дзень-дзень-дзень! — роздається різко і остро голос дзвінка. Всі відотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.
— Слава тобі господи, що живий! Ох, а ми вже гадали...
— Або ту далеко до біди!
Знов дзвінок — знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, і довгу хвилю Герман не бачив нічого, окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стіни і озирнувся, не знаючи, чи іти до кошари, чи ні. Але думка про лінивство робітників пропала з його голови. Він ще дрижав від

читати