Завантажити

обзирався на них, силувався навіть нічого не видіти, нічим не займатися, бо чув, як всяка, хоть і найзвичайніша річ дивним способом тривожить його роздразнені нерви. Він був немов в гарячці, коли всякий, хоть і зовсім легенький дотик на болюче тіло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. «Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?» — воркотав він сам до себе, чуючи в собі тоту дивну, нечувану зміну. Йому здавалось іменно, що на все він нині дивиться якимись новими очима і що весь Борислав нині для нього якийсь новий світ. Що се мало значити? Чому, напримір, худі, нужденні, чорні лиця ріпників, працюючих коло ям, нині так глибоко щеміли в кого серці, а звичайно навіть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нині обходила його далеко більше, ніж груди воску, котрі вони раз за разом витягали з ям? Відки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямі мусить бути страх негарно сидіти в такій глибіні і в такій задусі цілих 6, а то не раз (в його ямах) і 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять іти сюди за такий нужденний заробок та страшно бідити? «Нужденний заробок!», «Страшно бідити!»... Так, тоті іменно фрази, з котрих він не раз так їдко насміхався, в котрих правду ніколи не хотів повірити, просунулися тепер через саму тайну глибінь його душі, мов чорні хмари, передвісники бурі. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить він до подібних рефлексій, він, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, він, у котрого ставало на тілько серця, щоб за найменше припізнення, за найменшу недбалість, за найменше грубе слово навіть уривати своїм робітникам з платні? Відки він сам тепер приходить до подібних думок? Хіба він не знає, що се все дурниці, dummes Zeug, як він сам звичайно говорив перед другими?
О, Герман знає все то дуже добре і тямить дуже добре свої власні науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подібні думки шибнули йому в голові. Він старається насилу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошануванням кланяються «такому велике пан з наші віри», — він насилу хоче занятися рахунком, діловою комбінацією. Ось послідніми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, ніж звичайно, — в його касі починає показуватися недобір, — робітники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з різними фірмами виходить. Правда, при належитій натузі можна щедігнати хибу, — треба лишень наняти більше робітників і створити два закопи, котрі недавно мусив заперти задля недостачі рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, — а се річ дуже легка, і так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тоді пропала робота, і треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту ніщо надіятися, бо і джерела вже майже вичерпані, та й вона, впрочім, не оплачується, не видержує конкуренції з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслідувала вже від тижня думка, що щастя починає відвертатися від нього, а тепер він знов щастя просить — о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобір буде побільшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що він через тількі літа з такою мукою, грижею, працею і гарячкою назбирав і нагромадив докупи, — все пропаде, розслизнеться, розвіється, мов порох на вітрі, бо щастя відвернулося від нього! Так, воно відвернулося, він отім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікові щастя сприяє, поти тіло його сильне, мов залізо, нерви тверді, мов сталь, думка ясна і певна себе, поти цілий чоловік подібний до блискучої острої стріли, випущеної з лука і з свистом летячої просто до цілі. Герман був колись — недавно ще — такою стрілою! Але нині вік не тойї Нині він дразливий, зламаний, нині грижа їсть його серце, травить його силу, мішає його думку, — нині щастя покинуло його, відвернулося від нього!
Такі невеселі думки шибали по голові Германа. Він і незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсілась над ямою, мов сіре циганське шатро, — всередині було брудно і душно, хоть кошара не запиралася ніколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очі; аж по довшім часі можбуло до нього привикнути і розглянути добре все, що всередині находилося. Герман увійшов.
Ріпники іно що пополуднували і бралися до роботи, їх було чотири, самі молоді парубки. Один давно вже стояв при млинку і млинкував свіжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лізти в глибінь. Два другі приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попід пахи і відтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи і слова.
— А що, чей уже мож спускати? — сказав один з тих, що його оперізували. — Ану, Миколо, подай ему там оскарб і ліхтарню, — швидко,

читати