Завантажити

розвелося багато вепрів-дикунів. Вони перерили все довкола, вередуючи навіть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князеві пропала хіть до вловів. Та й не до того було. В неосяжній землі його почалися великі рухи. Цілі племена лишали насиджені місця своїх пращурів і йшли шукати долі в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сіврів, які жили між Дінцем Сіврським і городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на нові, за Дунай, до тих сіврів, що поселилися там ще за часів Данка та Рогволода.
По сіврах туди-таки посунула й частина горватів, бо під горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дітьми вкупі, йшли через Русь на полудень і полунічні племена дреговичів, і смоляків з довгими рудими бородами та ільменських словін, перемішаних із чуддю, муромою й іншими уграми. їх теж вабили нові землі руського князя в далекій Мізії, якою правив тепер велій болярин Борислав.
Нарочиті можі Гатила доносили, що смоличі геть оголили свої поконні землі, й у їхніх весях тепер мало не вовки виють. До пересельців з полуночі, крім уже згаданих горватів, лучилося й багато інших полян, особливо тиврівців, улучичів та божан. Се, з одного боку, було добре — нехай греки забудуть про свої колишні володіння. З іншого боку, таке ґвалтовне переселення могло послабити не тільки околиці землі, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головні землі. Й тут до речі попросилися на звільнені креси два племені ляських полян. З Ляхії прийшли два брати — Радзім і Вятко — й ударили чолом Великому князеві київському:
— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємі. Вельми гунсто жиєми на Віслє, й готські фрягі не даюнт жиччя.
Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзім обіцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й віддав їм вільні краї: Радзіма посадовив на річці Сожу, Вятка ще далі на полуніч, аж до земель смоляків.
Од Борислава надходили тривожні вісті. Греки невдоволені таким масовим заселенням своєї колишньої провінції Мізії. Та й сіври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сірмією, а йшли далі на полудень, просочуючись у надра Греції до самого Пелопоннесу. Між ними раз по раз вибухали криваві сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова війна ж з греками не входила до задуму Великого князя.
Він послав до своїх намісників у Сірмію та Мізію нарочитих можів, аби навести лад серед пересельців, бо й ляські поляни, й моравці, й інші венедські племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.
Раз у раз посилаючи в усі кінці землі своєї нарочитих можів та боляр, Гатило де наказом, де обіцянками, а де й хитрістю, ніким не підозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродінню, що панувало скрізь. Він знав: держава мусить керуватися з одних рук, і всілякими способами саджав на волості й україни відданих людей. Тамтешніх володарів або брав до себе у двір, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливі й довготривалі сольства й намісництва.
В сих турботах та в змаганні зі слами різних україн і минали його дні. Так тривало віддавна, з того самого літа, коли на горбі над сивим Дніпром ліг у землю брат його діда Рогволод, і всі звиклися до думки, що так і мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтів увесь світ, мав тверду руку й крутий норов.
Серед місяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мірно гупали ціпи й кияни звозили зерно та солому в кліті й на гумна, до Великого князя київського завітало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромі та в теремах вельможів стольних було майже щодня цілими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.
Перед ним, високо тримаючи бриту голову з білим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугів. Гатило дивився на нього й порівнював із ним себе. Скільки ж то літ минуло відтоді, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом співав йому пісню про ведмедя-русина? Мабуть, і пригадати було б годі, коли б усі не пам'ятали, що того літа помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять літ, і то була правда, хоч як сумно зізнатися собі самому, що й ти постарів на тридцять п'ять літ, і зим, і весен...
— А міцний єси ще вельми, — сказав Богдан, і те саме подумав про себе.
— Дуб у болоті не гниє, Гатиле.
Се була теж істина, й Богданові стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем і не Богданом, а тим іменем, яке сам йому колись причепив.
— Пощо чолом б'єш, готамане? — запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак і досі стояв перед ним наввипинки. — Ти сідь, у ногах правди не є...
— Спаси Біг. А то-м помислив, що й мене маєш хіть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всі стеляться перед очі

читати