Завантажити

твої?
Гатило похмуро всміхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усівся:
— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.
У кутку сидів, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданів син. Він був чорнявий і широкобровий, схожий на матір, але всім іншим удався в батька — й зростом, і кремезними плечима, й навіть дивився так, як і Гатило, з-під брів.
— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, — нарешті обізвався Шумило.
— То й що є? Хіба вольниця косацька так вельми князя хче?
Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив білі вуса.
— Хче не хче, а вирій без матки не може. Кіш мене сле до тебе таки чолом бити...
— Пощо? Годоя вам усп'ять?
Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмішку.
— Ні, Гатиле. Відаю й я, й инчі відають, що не даси нам узворот Годоя.
— За чим же слють тебе?
Шумило блимнув у куток, де мовчки сидів Данко, тоді подививсь на Богдана й сказав:
— Пусти нам княжича.
— Княжича?
Богдан теж узявся за свій шпакуватий оселедець і накрутив його вузлом на руку. Тоді глянув назад
! кивнув синові, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподіваного повороту. Княжич устав і перевальцем пішов до дверей, несучи меч під пахвою.
— Княжича, речеш, — аж обізвався Гатило. — Хіба ж не відаєш ти, що я-м нарік його на стіл великокняжий, у себе місто?
Косак засовався на лаві й підібрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.
— Бо не за нього ж б'ю, — сказав він. — Б'ю за меншого твого, Юрка.
З-під гуні старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому череві.
— Малий ще.
— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли...
Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, і страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навіть якщо мала, коли ж її примучувати, — стережися дати помилу. Він так і сказав Шумилові, й вони ще довго сперечалися. Тивун приніс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так ні до чого й не домовились. Не міг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князеві, Великому князеві, треба дбати й про те, як за нього думатимуть і як говоритимуть люди.
Коли вони виходили зі світлиці, стояв пізній обід. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумилові, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут підійшов Данко. Широкі чорні брови його були стулені в суцільну пряму смугу, й очі з-під них дивилися твердо, навіть твердіше, ніж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:
— Посадіть мене.
— Куди?
— До косарів.
— Уречен сси столу великокняжому, — сердито відрубав Гатило й пішов геть.
— Я скидаюсь! — навздогінці гукнув йому син, і Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тоді взяв старого косаря за плечі й мовчки потяг у столову світлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Він уже давно спідлоба дивився на батька — ще відтоді, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.
Тоді Богдан сказав йому: “Великий князь не належиться до себе, але до великокнязівського столу”. Данко, звичайно, не зрозумів його, бо в двадцять з невеликим літ між думає зовсім не так, як у його сорок сім. Гатило бачив се й не знав, що робити. Він наказав тоді боляринові негайно віддати свою доньку заміж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, і се страшенно боліло Богдана.
Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:
— А що: взяв би-с і Данка?
— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.
— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.
— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.
— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.
Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:
— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю їсти?
Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.
— Мав Юрко навчителя доброго, та...
— Головою наклав? Богдан кивнув:
— У Мізії.
— Чув єсмь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Біг кожному в раті лягти, а не за піччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть мені зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вітців своїх.
На тому вони й розійшлися. Того-таки дня Данко постав

читати