Завантажити

* * *
за овидом терпне самотній сумний рамадан
уже осипається мерва з чернечої брами
віддам тобі перстень і палець а сніг не віддам
нехай він тяжіє меж нами тяжіє меж нами
 
на дамбу не вийду там губи злюбованих слив
погруддя лілей герметична плутонна судома
яри за ярами там замшевий дощ настелив
та неба немає і я залишаюся вдома
 
то сни менелая нехай осміє менелай
багнети юдолі нехай четвертує волами
займай україну але тільки сніг не займай
нехай він тяжіє меж нами тяжіє меж нами
 
* * *
 
Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.
 
Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.
 
Я все прощаю. Я запам‘ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.
 
Уже цвіте під мостом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.
 
І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові...
 
* * *
 
по чорних схилах як зоря повзуча
острогів календарна суєта
зламати хліб немов зламати учня
щоб з нонпареля голос вилітав
 
щоб плакала по темних ебонітах
форель у партитурі забобон
щоб засвітився танець дядька віта
червоним і коричневим обом
 
а пастка лиш розторґнення поразки
на два сліди чотири забуття
просвічує просочує крізь растр
тоненька епідемія життя
 
пухлина це вирівнювання звивин
на тремах мозку вихрещений злак
зламати хліб розмножити оливи
а хто щасливий хай вмирає так
 
СПРОБА МОЛИТВИ
 
кров‘ю покидаючи сліди
схрещуючи літери як лати
хоч на міліметр відсуди
тих кого не встигли покарати
 
меж мужичих випарів слина
треться об задихане ристалище
в хор симетрій впала сарана
забери усіх котрі зосталися
 
хто тримав за лейби дар гори
лист декору скручений в агонії
хоч на міліметр забери
з пальця призупинені півонії
 
хоч би на маленьку самоту
на зернину зламаного відчаю
подаруй усім кого засвідчую
крижму тиші у твоїм саду
 
* * *
 
ці тексти як жінки регочуть віддаються
виношують тремтять від дотику руки
а їхній чорний трон на паперовім блюдці
немов старий магніт притягує зірки
 
їм сниться по ночах шалений зов бетону
підземної стіни точений барельєф
і місяць як кольє стискає плоть червону
і венам золотим розлитись не дає
 
ці тексти як жінки вони старіють зранку
але котрогось дня коли на вітражах
старенький принцип жах зірве ажурну рампу
із їхніх гордих лон обсиплеться іржа
 
і вкриті золотим пахучим ластовинням
вони тобі прийдуть немов під образи
ти винен їм цей світ ти кожен їхній вигин
губами обома в повітрі зобразив
 
ти рвав їх на шматки зализував їм рани
леліяв як дітей як потолоку дер
тепер вони твої але чому іване
ти жодного із них не вимовиш тепер
 
* * *
 
сьогодні час вимірюється в крилах
кого накриє тому й україна
не говори нікому моя мила
що нині тут не буде більше кіна
 
що на коні неначе на припоні
мовчать повз нас великі як бандери
ми наплодили дуже мало коней
тому по нас приходять бетеери
 
ми мали час для страху і для сорому
крізь павутину вийти на простір
стару одежу в чорній бочці солимо
і виясняєм хто з нас більший звір
 
без перекуру маримо під інеєм
про кругли глеки синього вина
а сонний час іде до нас колінами
і тихо нас застиглих промина
 
* * *
 
повернення на схід - вершина цих казок
їх серпантинний біг вповільнено а й досі
на вимогу бика згортається бузок
і квилить навздогін стара параска осінь
 
меж зламаних бажань колишеться як змій
нірванний листопад нічного банування
прощання - дотик шкла до вилинялих вій
і течія вікон і терція овальна
 
івасик без гусей і пристань без відра
і крови без чобіт немислимо вточити
повернення на схід така чудова гра
і янгол під кущем - заслужений учитель
 
а ми як вітражі застигли в лоні стін
і довгі як життя минають катехизми
кохана відірвім погуслі гливи тіл
а тільки хто за нас діждеться тут вітчизни
 
МАЗЕПА
Насті Гречанівській
 
беладонна - мумія на двох
степ укрив і степ не переоре
бог укрив - хай покорує бог
піднебіння що на жінку хворе
 
витисне короткий ніби сік
голос череватого паперу
розкидає дзвони по росі
і церкви роздмухує як пера
 
паросток (це кореня плебей)
не поможе чайкою об камінь
нащо ж я визбирував тебе
з кетягів порослих вояками
 
нащо обізвався молодим
вилитий свинцем і булавою
огортаю як торішній дим
лагідним подобієм конвою
 
витікаю з арфи мертвяка
ніби не відлучений - а всує:
самота як пещена донька
знову десь під серцем капризує
 
* * *
 
і в зашморгу до тебе долечу
перетин звуків зрине на прицілі
про білі вежі я в дитинстві чув
а котрі з них залишилися цілі
я знаю ти ніколи не була
царівною на пальцях чингісхана
накриє захід сура бездиханна
а ти для тої сури замала
 
переласкавши грона мужиків
і первородних

читати