Завантажити

Oрися відбула півгодинну авдієнцію з огрядним головою селища Дж*, щоб той виділив для цієї сумної цілі хоч трохи місця, хоч півметра на пів, хоч у непрестижній богом забтій ділянці. Не піддавався.
- Везіть додому, - повторював, хоч знав покійну Христину зо два з половиною роки.
- Бійтеся бога, та за що везти? То ж страшні гроші.
1. Мене не обходить. Вона собі певно їх заробила. Таж довго тут сиділа!
- А хто ті гроші мені дасть? Джордано? – докорила Орися. Аптекаря Джордано голова теж знав дуже добре.
- То офіруйте свої. Зробіть складку чи що там. Як ви сюди приїхали, в таку далечінь, то мусить між вами бути взаємодопомога. Знали, на що їхали.
- Я допіру тиждень тому переслала додому передачу. Таких грошей не маю на руках. Люди, може, склалися би, але в морзі вперлися, що мусимо забирати тіло вже і крапка. Будьте такі добрі… щоб була хоч могилка якась…
- У мене для наших не вистачає місця. Людей вмирає багато. Робіть що хочете.
Переконати затятого макаронника було що бити горохом до стіни. Орися ні з чим вийшла.
- Бог її не забуде, - з безсиллям видушила наостанок. Пішла дзвонити в місто. Бути Христині в якійсь спільній безіменній ямі… Вона зробила все, що могла. Для «феміни дель руссо» не знайшлося клаптика чужої землі.

- Ти не знаєш мови, - сказав Василь так, нібито це мало стати останнім аргументом.
- Я маю диплом філолога, - відмахнулася Христина. – Знаєш анекдот, що філолог при потребі може вивчити китайську за ніч. То чого я маю боятися італійської? Аби хотіти.
Нещодавно її скоротили з робочого місця. Знову інтриги пенсіонерів. Хтось конче хоче свою внучку пригріти хоч у задрипаному селі. Забрали й тих дванадцять годин, які Христина мала. А щоб був привід чи то виправдання, розпустили плітку, що вона вчить дітей порнографії. Ну хіба творчість Хвильового чи Підмогильного треба загортати в пуританські промокашки?
Василь мив посуд.
- Тренуюсь, - нарочито, щоб жінка пожаліла, зітхав він. – Навихрила собі…
- Глянь на покрівлю, - відповіла Христина, розчісуючи Даринці коси. – Що ми з нею будемо за рік-два робити? Вже падає на голову.
- Хіба я на то не зароблю?
- А я поможу. Маєш лягти трупом на роботах? І Дарця наша виросте - оком не встигнеш змигнути. Я на філфак давати дитину не хочу. Вже мене досить. Дивися, як вона на медика мітить. А то п’ятнадцять тисяч вже зараз коштує, потім ще може більше бути.
Боже, чи довго тягти?.. Пропилососила в хоромах, поскидала в пральну машинку шмаття (щось чи знову не хоче зламатися, щось так у ній підозріло деренчить…), протерла полиці та столики від пилюки, склала до шафи висушену і попрасовану білизну. Вийшла ще й надвір: треба полити квіти в квітнику і в садку, попідрізати кущі живоплоту, засипати жорствою доріжку (це найважче, спробуй-но відра тягати!), промести доріжку від воріт до дверей. Вернулась до будинку і пішла на кухню. Прикинула, чи треба щось догодовувати на вечерю, витиснула склянку апельсинового соку і поставила в холодильник, склала подумки список, що купити на завтра, і нарешті вирішила збігати подзвонити додому. З бабиного телефону Джордано боронив їй дзвонити, та вона й сама не сміла. Тільки-но сполоснулася, накинула на себе свіжу майку і запхнула до кишені гроші на шкеду, на порозі виріс Джордано. «А ви не ждали нас, а ми приперлися», - з тихою досадою подумала Христина.
- Треба допомогти моїй жінці обійти дітей, - він висловив не думку, а наказ.
«Треба»… І Христина вже котрий раз не затнулася, що це не входить до її обов’язків. Боялася втратити роботу. Надто добре вона пам’ятала той готель, з якого – почасти завдяки Джордано, почасти завдяки Орисі – ледве вилізла на світ божий.

Італійці вже добре відрізняють у натовпі тих, хто виходить з туристичного автобуса і поспішає на П’яццо Гарібальді, не цікавлячись екзотикою типу пальм, магнолій, апельсинів і колізеїв. Христина провела поблизу тієї площі – негласного осередку, де збираються українці, - кілька днів. Так і не пощастило щось знайти, тут брали переважно досвідчених, хто знав мову, і Христина помандрувала на південь, де менше поліціянтів і ризику. Перевалочний пункт, напхом напханий людьми 9в одній маленькій кімнатці – восьмеро) скидався б на циганський табір чи бомжатник, якби там постійно не пралося й не милося. Всі восьмеро були жінки і доглядали цю бідну цюпку в найдешевшому районі. Платити однак було недешево, і Христина вже погодилась би, щоб їй заглядали в зуби, як коневі на торзі, аби лише взяли на роботу. Але й тут довелось почекати. Минуло два тижні, поки одразу трьох забрали до готелю для різних послуг, як їм ледве пояснили.
Робота як робота. Прибирати за клієнтами, міняти в номерах постіль, рушники, предмети гігієни, зносити на кухню брудні склянки, попільнички, викидати сміття, драїти підлоги в коридорах, сходи, вибивати килими…робота як робота, зате ж намахаєшся! Під кінець дня жити не хочеться. Ломить усе, що є в тілі. Позмінно мити посуд нанизу в кухні – це було найгірше, бо гарячої води там не було або її економили. Наливати на поролон ядучий плин і

читати