Завантажити

вже сама, дасть бог, на Різдво. Передаю крім того, що ви просили, ще два светри для Дарці, два теплих зимових для тебе, тобі чоботи, зимові грубі штани і трошки гостинців, що менше заважить: печиво, цукерки. Мені не пересилайте нічого, бо дорого, хіба що хай Дарця напише теж довгого листа, хай все знаю, що дома діється, як вчиться наша донечка. Ф’яметті вже вишила серветку? Хочу встигнути до її дня народження. Треба подякувати малій за її добре серце. Вони тут усі поведені на українських вишивках. Ціла мода пішла. Передайте бусом хіба що ту серветку, а так у мене все є, і ще дещо на ноччолах зароблю…
Я цілком була заслабла на Спаса, що з ліжка не могла встати…»

Неділя. Василь варив їсти. У відрі кипіла вода на начиння, він учора з Дарцею прибрав хату, трохи поприкривав лігарі та крокви з платвами на покрівлю, щоб дощ не намочив. Буде на весну. Складав на них гірко, а все Христі поміг, щоб не гарувала до знемоги. Як тут малу, що бавилася на подвір’ї, підкликала сусідка:
- Мама передзвонювала і казала, щоб за годину хтось прийшов говорити.
Сяюча Даринка сказала татові і цьомкнула його в щоку – а він посумнів.
«Знову буде говорити про своє право на працю… Зовсім вже осіла там у своєму селі. А як заведе мову про матрацну фабрику – а певно, що недаром це говорить – взагалі з нею говорити перестану. З одного боку, ніби її правда, бо що з того, що у нас демократія і ми на все тут маємо право, коли праці не маємо, але мені тут місця досить. Ще не вмираю. Я також не мед лижу – вагони розвантажувати, то робота кріпацька, але вдома і стіни помагають. Не хочу і чути нічого про ту чужину. На кого я тут дитину лишу? Чи та жінка має розум?»
«Василю, не буду говорити довго, бо шкеду малу взяла, економлю на всьому. Там у передачі лист і харчі, лахів не слала, у пачці з лантіками загорнуті гроші, то щоб витяг і де не витрусив…»
«І ти думаєш, що ми тут без твоїх грошей зовсім не можемо дихати? Я вже крокви купив, лати, і то все сам. Лежать звезені.»
«То добре, на дахівку вже я склала, гроші у Джордано в касі. Як буду їхати, заберу…»
«І коли, коли ти приїдеш? На Миколи та й ніколи?»
«Так не кажи, котику, вже на Різдво буду з вами. Я багато натерпілася, але тепер кажу напевно, що вже з бабкою домовилася про заміну, а від Джордано тільки гроші і пермессо на руки – і вже вибігаю, вилітаю до вас, рідні мої!»
«Джордано все зробить, щоб ти не побачила того паперу, попам’ятаєш моє слово.»
«Він уже виробляє документи, їздить до Салерно, ага, просив паспорт, йому там треба, то передай мені чимскоріше. Треба йому буде тепер податок за мене платити державі, злий з того, як дідько, ну але що, мусить мати робітницю на посесії, а такої, як я, він ніде не знайде.»
«Я думав, ти тільки гроші відробиш, на дах складеш і навсе приїдеш додому, а ти, певно, до смерті плануєш робити на італійців. Нащо тобі здався той папір? Може, вдома щось зміниться? Гривня, нівроку, тримається…»
«Поки сонце зійде… Я не кажу, що конче знов поїду, але хто знає. Маю вже страх перед голодним життям, котику. І дитині треба вчитися, і хату до людського вигляду привести. Така наша доля, видно. Орися передавала привіт, не загуби тільки її телефоніно, вона мені багато помогла…»
«Право на працю, право на працю… А коли ти, Христю, будеш мати право на те, щоб бодай день спочити?»
«Скоро, дорогі мої, тримайтеся! Ще трошки!»

У Христини все росла червоняста опухла пляма на грудях. На лівій груді, навпроти серця. Дуже боліло і пекло. Перев’язувала ниткою, думала, що бородавка. Клала капусту з медом. Не помогло. Вона не знала вже, що до неї прикладати. Нарешті звернулася до Орисі за порадою.
- Може бути, що це рожа. Треба спалити.
- А як?
- Маєш червону шмату? Бажано шерсть.
Христя терпляче вдихала смердючий дим від своєї ще домашньої ангорської кофти і не кричала, тільки постогнувала крізь зуби. Біль був пекельний, сягав у кожен куточок тіла. Але лікуйся, серво, ти машина, ти не маєш права поламатися. Джордано вижене, і вмирати додому приїдеш…
Якось передчувала, що не вийде з того. Орися не дала повної гарантії, що рожа щезне, бо сама до пуття не вміла спалювати, і так і вийшло. Пляма проступила знов і стала ще гірше пекти. Тоді Орися розпитала колежанок і знайшла адресу якоїсь добродійної лікарні при церкві. Каялася, що не знала скоріше. Такі речі треба знати на всяк випадок, а Орися про те не думала, бо була, нівроку, завжди здорова.
- Перевірся на онкології. Не при нас кажучи, раптом…
- Як так, то вже ніщо не поможе. Але поїду. Тільки тиждень дороблю.

Закінчувався сезон каштанів.
Христина з напарницею дерлася, як вивірка, по крутому кам’янистому схилу. З гір було видно море. Було зимно й вітряно, в руки заходили зашпори. Светр, сорочка й літрівка роздирали до крові рану на грудях. Черезплічник ще надавлював зверху. Христина ковтала сльози і лізла далі, намагаючись не відстати від напарниці і не втратити її з ока, бо самій трохи лячно було вертатись неблизьку дорогу додому.
Гладенькі пахучі каштани вже заповнили майже весь черезплічник.

читати